Розділ «Частина четверта»

Була спільна заява Всеукраїнського православного братства Олександра Невського, Союзу православних братств України, створеного звичайно ж, Москвою, а також Союзу православних громадян України не допустити найменування вулиці, на якій розташована Києво-Печерська лавра, ім’ям Івана Мазепи, оскільки він був «відлучений від православної церкви і відданий анафемі». Пікантна взагалі ситуація вийшла: століттями проклинали прихильники Москви в Україні гетьмана Мазепу, віддавали його анафемі, а він через століття прийшов до них, бодай і назвою вулиці. Тож і виходило: на вулиці імені Мазепи служать ті «святі отці», котрі проклинають Мазепу як «предателя». Гм-гм, а хто їх просив проклинати? Москва? То й мали б до неї звертатися, а вони, «святі отці», до Київради кинулись: спасіть і помилуйте, не перейменовуйте, бо ми опинимося в незграбній ситуації… Проти перейменування вулиці на честь Мазепи виступили також депутати Київради від Соцпартії та Партії регіонів.

Метушня навколо перейменування тривала біля двох років, і зрештою Київрада (цар Петро на тім світі від задоволення перевернеться й зааплодує) перейменувала частину вулиці Івана Мазепи – від площі Слави і до площі Героїв Великої Вітчизняної війни – на Лаврську вулицю… Хоч шматочок відчикрижили від вулиці Івана Мазепи, але «святі отці» й тому були раді – Московський патріархат все ще владарює. Навіть у незалежній Україні. І все ще проклинає гетьмана Мазепу. А ми все ще покірно – чи збайдужіло, – слухаємо…

Допоки?

А загалом – чому дивуватися, люди добрі? – ситуація сьогодні в Україні, як на платформі станції київського метро під назвою «Арсенальна».

Там на виході два дороговкази: на однім написано «вул. Московська», на другому – «вул. І. Мазепи».

Мовляв, вибирайте, люди добрі, куди, якою дорогою, яким шляхом вам іти. Ось тільки куди за наявності таких дороговказів прийде Україна – гадати не доводиться. Або до Москви, або – до Мазепи.

«Що ж сказати на кінець?» – запитує Гнат Хоткевич у своїй розповіді «Іван Мазепа», і сам же відповідає:

«Важкий сум, біль гострий обхоплює душу, коли прочитаєш сю історію поневолення свобідного народа, сю повість про послідній судорожний порив до свободи. Не удалося… І в той час як «побідителів не судять» – побіжденних судять завжди. Але так як осудили Мазепу – ще, мабуть, ніколи ніхто не осуджував: се могло статися тільки в одвічнім краю деспотії і рабства – в Росії. Щоб 200 літ, щороку на праздниках всехристиянської любові на Великдень проклинати привселюдно ім’я національного борця устами його потомків! Щоб унизити нарід остільки, аби він празднував двухсотліття Полтавської битви, тої битви, яка наділа на нього кайдани і зробила кріпаком Москви!..І єдиний був такий нарід, з яким можна було собі се позволити – се нарід український. Занадто потульний, занадто миролюбивий, занадто поступливий. Умів бути героєм в епоху козачества – і мов витратив тоді увесь запас свого посвячення.

Та невже ж і справді не зосталося у нас нічого з пошани до свого національного достоїнства?»

Що можуть і чого не можуть королі

Все могут короли, все могут короли.

И судьбы всей земли вершат они порой.

Но что ни говори, жениться по любви

Не может ни один, ни один король.

Не может ни один, ни один король.

З новітньої пісеньки

Король (лат. rex, фр. roi, англ. king, нім. König) – титул монарха. Глава королівства. Зазвичай спадковий, але іноді буває виборний.

У слов’янських мовах титул «король» утворився від імені короля франків Карла Великого. В європейських мовах слову «король» повністю відповідають германомовні «конунг» – «кьоніг» – «кінг» і романомовні «рекс» – «руа» – «регіс». (Найдавніше за походженням і значенням – «правитель».) Будучи запозиченим для слов’янських мов, слово «король», зазвичай, ототожнюється з католицькою вірою і західним запозиченням взагалі. В Європі до 1533 року титул короля дарувався Папою Римським, що де-факто визнавалося і православними монархами.

Єдиними представниками східнослов’янської державності, що офіційно носили титул короля, були Данило Галицький і його потомки, які отримали право на королівський титул від Папи Римського Іннокентія IV. Варто зазначити, що в книжковій традиції усталився звичай нехристиянським правителям і монархам давнини давати титул «цар» або залишати титули такі як емір, ван, хан, шах та ін.

Але в останній час при помітному впливові англомовної культури (і військового впливу) ряд нових держав стали йменуватися «королівствами» і в слов’янських мовах.