Розділ «Частина четверта»

Поруч з їхніми могилами у 1911 році буде похований убитий терористом прем’єр-міністр Росії Петро Столипін.

У СРСР, чий режим прийнято називати тоталітарним, протягом усіх років існування діяло правило, з якого потім будуть гірко іронізувати, правило двох «Р»: спершу безневинну людину репресують і здебільшого її знищують як ворога, а потім – реабілітують. Через ці дві жахливі «Р» пройшли в СРСР якщо не мільйони, то сотні тисяч невинних.

За тлумачними словниками, репресія – захід державного примусу, покарання.

Реабілітація – поновлення доброго імені, репутації несправедливо заплямованої або безпідставно звинуваченої людини.

Коріння цього дійства (два «Р») – самодержавство з його абсолютистською монархією. Чинила ці дійства – репресію, а потім реабілітацію – одна й та ж особа – монарх. Спершу він репресовував і знищував неугодного, а потім, як мінялася ситуація, урочисто її реабілітовував, не відчуваючи при цьому (вчора злочинець, сьогодні жертва, вже герой) аніякої незручності.

Так сталося триста років тому і з Кочубеєм та Іскрою: Петро І спершу їх оголосив ворогами і велів повідрубувати їм голови, а потім звелів оголосити героями. І що головне, в обох випадках цар не помилявся, а діяв правильно…

Минуть роки, десятиліття, потім і століття. За страчених старшин забудуть. Згадають Кочубея лише у 1908 році, коли Російська імперія святкуватиме 200-ліття Полтавської битви. Тоді ж спливало 200 років з дня страти козацьких старшин, Російська імперія вирішить відзначити пам’ять «безневинно убиенных»: упорядкували могили Іскри та Кочубея в Києво-Печерській лаврі, іменем Кочубея у Києві були названі вулиця і провулок. Влада оголосила передплату на спорудження в Києві пам’ятника генеральному судді Василю Кочубею та полковнику Івану Іскрі. Як «борцам за русскую идею».

Ініціатором конкурсу виступило Воєнно-історичне товариство, а також російські патріотичні організації Києва. Комісію по спорудженню пам’ятника очолив архімандрит Адріан – монах Михайлівського Золотоверхого монастиря, автор кількох брошур про подвиги козацьких старшин. А безпосереднє спорудження пам’ятника було доручено воєнному інженеру штабс-капітану Самсонову. Фігури відлили із стріляних снарядних гільз і встановили біля Нікольських воріт – сучасної Арсенальної площі у 1914 році.

Як потім виявиться – на чотири роки. До грудня 1918 року, коли в Україні настане доба Директорії УНР, нова доба в розвитку національно-демократичної революції. (У Західній Україні боротьбу за своє існування вела ЗУНР.)

Політика Директорії УНР була соціалістичного спрямування – уряд розгорнув тоді активну державотворчу діяльність. Були визначені органи влади (вища влада належала Директорії, законодавча – Трудовому конгресу, виконавча – Раді народних міністрів, а на місцях – трудовим радам селян, робітників, трудової інтелігенції. Було ухвалено новий земельний закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу. 2 січня 1919 року проголосили Злуку УНР із ЗУНР. Землевласники і підприємці позбавлялися політичних прав, зокрема виборчих тощо.

Влада УНР всюди ліквідовувала наслідки вікової русифікації України, перевага віддавалася всьому українському. Тоді ж і було прийнято рішення демонтувати пам’ятник донощикам – ще чого не вистачало! Донощикам пам’ятник! Тим донощикам, з якими за їхнього життя порядні люди й спілкуватися гидували. Пам’ятник – не героям війни чи праці, а донощикам – це був нонсенс. Ганьба для Києва і для всієї України!

Жаль, але національна влада – українська в Україні – довго не змогла протриматися – проти неї чи не єдиним фронтом виступили білогвардійці й більшовики. Антагоністи й смертельні вороги, вони в боротьбі з незалежною Україною об’єдналися в єдиний союз імперців-русифікаторів.

Від демонтованого пам’ятника Кочубею та Іскрі залишився лише постамент – на ньому влада УНР поставила пам’ятник гетьману Івану Мазепі, але його в свою чергу демонтували білогвардійці.

Мине ще кілька років, влада в Києві зміниться, і 1923 року більшовики використають порожній постамент для спорудження на ньому пам’ятника робітникам заводу «Арсенал». На п’єдестал буде поставлена гармата, а дошку, прикріплену до постаменту, перевернули і зробили на ній новий напис.

Ось так і з’явився в Києві пам’ятник «героям» Січневого повстання 1918 року проти Центральної Ради. Усе те нині знаходиться біля станції метро «Арсенальна». Пам’ятник на «честь» заколоту робітників заводу «Арсенал» [32] проти законного уряду України.

Саму ж вулицю в Печерському районі Києва, що на честь Микільського воєнного собору (збудованого, між іншим, за ініціативою і на кошти гетьмана Мазепи!) з давніх-давен називали Микільською.

У 1919 році її перейменували на вулицю Січневого повстання…

Минуло вісімдесят з чимось років, і вже в незалежній Україні, за яку одним із перших розпочав боротьбу гетьман Мазепа, 25 жовтня 2007 року Київська міська рада прийняла рішення про перейменування – нарешті, нарешті! – вулиці заколотників, тобто Січневого повстання, на вулицю Івана Мазепи.

За це рішення проголосували 71 із 96 присутніх депутатів Київради (один був проти). Секретар Київради «обґрунтував перейменування вулиці тим, що на кошти І. Мазепи там були збудовані Вознесенська церква, жіночий монастир, кам’яна стіна Києво-Печерської лаври та інші будівельні роботи на її території».

Як і слід було чекати, проти перейменування вулиці Січневого повстання на честь Івана Мазепи виступив Синод так званої Української православної церкви та інші православні організації, що підлягали – в незалежній Україні! – юрисдикції УПЦ Московського патріархату («рука Москви», так би мовити).