Розділ «Частина четверта»

П’ята – Конституція Української РСР 1937 року, у ній найвищою владою наділена Верховна Рада УРСР.

Шоста – Конституція Карпатської України 1939 року, прийнята на першій і останній сесії парламенту Карпатської України.

Сьома – Конституція Української РСР 1978 року.

Восьма – Конституція України 1996 року, нині діюча Конституція, прийнята на 5-й сесії Верховної Ради України 2-го скликання. Законом були анульовані попередні конституції. Прийнята в момент, коли були оголошені результати парламентського голосування, тобто 28 червня 1996 року, приблизно о дев’ятій годині ранку за київським часом. Це і є День Конституції України. Перша Конституція незалежної України, вона стала продовженням багатовікових конституційно-правових традицій українського народу.

Перша стаття її гласить: Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Стаття 2. Суверенітет України поширюється на всю її територію.

Україна є унітарною державою.

Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

…У цьому – що ми нарешті здобули таку Конституцію – велика заслуга гетьмана України Івана Степановича Мазепи, видатного вождя Країни козаків.

«Воскреснет прежняя свобода…»

Воскресла, Кіндрате Федоровичу, воскресла.

Від чого Петро I на тім світі перевернеться й бурхливо зааплодує

І буде записано – як закарбовано на віки – до історії:

«Перемога у Північній війні завершила боротьбу Росії за вихід до Балтійського моря, висунула її в ряд великих європейських держав».

Ще й, виявляється, «Лівобережну Україну було врятовано від загрози поневолення польсько-шляхетними загарбниками».

Що так, то так, із суттєвим, однак, уточненням: Лівобережну Україну (згодом і всю Україну) звідтоді й аж до 1991 року, себто на цілих 282 роки, захопила Російська імперія (а насамкінець ще й червона, під абревіатурою СРСР).

Але тоді, після закінчення чергової російсько-шведської війни [31], що почалася у 1700 році й отримала назву Північна, а, власне, після завершення Полтавської битви 1709 року, рідні страчених старшин Кочубея та Іскри і в першу чергу їхні дружини були звільнені з місць ув’язнення, а самих страчених оголосили героями.

Такими – героями, – вони, здається, й сьогодні вважаються. Принаймні в Росії. Та й в Україні теж. А що таке герой? Загляньмо хоча б до будь-якого тлумачного словника: «Видатна своїми здібностями і діяльністю людина, що виявляє відвагу, самовідданість і хоробрість; здатна на подвиги…» Про доносительство як подвиг тут при визначенні терміна «герой» чомусь не згадується. А чимось іншим, крім як доноси, Кочубей та Іскра так за життя й не відзначилися…

Петро I, як його співвітчизники кажуть, нічтоже сумняшеся, оголосив (правда, гоноровитий до безміру, він знайшов у собі мужність зізнатися в помилці) Кочубея «мужем честным, славныя памяти». І до старовинного родового герба Кочубеїв – у червоному полі золотий півмісяць, зірка і два різнокінечні хрести – було додано «пламенеющее сердце в лазоревом поле и в сердце два креста золотые с девизом: «Elevorubi consumer» – «Возвышаюсь, когда погиб».

Тоді ж Кочубея та Іскру відкопають на кладовищі в Борщагівці і трупи «безневинно убиєнних» старшин покладуть у пристойні гроби, оббиті червоним оксамитом, як то робили, коли ховали козаків, перевезуть їх до місця остаточного поховання до Києва. І поховають їх скромно та непомітно в Києво-Печерській лаврі біля трапезної церкви. І тепер там можна побачити потерті часом їхні надмогильні плити.