Розділ «Частина четверта»

Цілком зрозуміло, що ні Мазепа, ні його соратники не були достатньою мірою готові до здійснення задуманого. Але самі історичні події розвивалися таким чином, що не можна було не скористатися з тих обставин, які склалися на початку шведсько-російської війни. Петро Перший вимагав від Мазепи разом з російським військом виступити проти шведського короля, від якого Мазепа і його однодумці чекали допомоги для визволення України з-під царської влади. Мазепа ж вирішив піти не проти шведського війська, а разом із армією Карла XII стати на двобій із Петром Першим.

Б. Лепкий з глибоким уболіванням за долю народу змалював ті трагічні події, що настали після з’єднання військ Мазепи і Карла XII. Третя частина епопеї «Батурин» розкриває страшну картину руйнування царськими військами на чолі з кривавим генералом Меншиковим гетьманської столиці – Батурина. Невелика, але одчайдушна оборона Батурина не могла довго втриматися перед наступом переважаючих у багато разів царських військ. Гетьманська столиця впала. Кров холоне в жилах, коли перед очима проходять жорстоко-героїчні картини тієї руїни, якої зазнала столиця Мазепи, тих нелюдських мук і страждань, що випали на долю простого, безневинного люду.

Оповідь Б. Лепкого про трагедію, що прийшла в нашу землю після Полтавської битви, пройнята глибоким болем і сумом, але не безнадією. Адже в далекий світ з думою про Україну йшли сини народу, які не піддалися на царські лестощі, не зрадили ідеалів козацької вольності, національної незалежності, йшли, щоб там, на чужині, стати першими українськими політичними емігрантами. Вони вірили у визволення Вітчизни від царського гніту, пов’язуючи свої надії з козацькими волелюбними традиціями, з політичною діяльністю за кордоном П. Орлика.

Тетралогія Б. Лепкого вражає широтою охоплення подій, розмаїтістю образів, проникливістю відтворення трагедії Батурина, докладністю художнього зображення військових баталій, зокрема Полтавської битви. «Мазепа» Б. Лепкого й досі залишається найбільш ґрунтовним художнім твором про гетьмана України, котрий наважився розірвати кайдани, якими царат сковував Україну.

Помиляється й народ, коли немає ще держави…

Отож той, хто на догоду правлячому кремлівському режиму писав про Мазепу як про зрадника («предателя»), той писав свій пасквіль відкрито, а той, хто зважувався за велінням серця свого і в дусі історичної правди подавати Мазепу як героя, той писав потай, без надії будь-коли побачити свій твір надрукованим – у Країні Рад.

Тридцять (30!) років Володимир Сосюра, один з найтрагічніших поетів українського національного відродження XX століття, писав свою поему про Мазепу потай, писав, ховаючись від усіх, писав, наче в країні, окупованій ворогом.

Писав у стіл без найменшої надії побачити надрукованим свій твір в есересерівській Україні.

Але – писав. Душа жадала. Писав, зацькований тодішнім режимом і тодішньою критикою – особливо за вірш «Любіть Україну».

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води,

в годину щасливу і радісну мить,

любіть у годину негоди…

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її вічно живу і нову,

і мову її солов’їну…

Влада його переслідувала – за любов до своєї України, бо це, бачте, вважалося націоналізмом. Після виходу в газеті «Правда» статті «Против идеологических искажений в литературе», поета фактично оголосили поза законом. Його перестали друкувати, поет постійно жив під загрозою арешту. Його дружину відправили в табори, а поета для профілактики – у психлікарню…

І в таких умовах, коли у всіх статтях, на всіх нарадах його таврували як націоналіста і ворога народу, поет писав поему «Мазепа» і…

І так писав свого «Мазепу», велику поему, тридцять років.