Розділ «Частина четверта»

Відлітають сірим шнуром

Журавлі у вирій.

Чути: кру-кру-кру!

В чужині умру,

Заки море перелечу,

Крилоньки зітру.

Кру-кру-кру…

Мерехтить в очах

Безконечний шлях.

Гине, гине в темній мряці

Слід по журавлях…

Ця популярна пісня наче про Івана Мазепу написана. Бо й справді, доки море житейське перелетиш, крилоньки зітреш. І їх гетьман стер і, як співається у пісні, в чужині помер…

Але пісня ця не про Мазепу, про Мазепу в автора – роман…

Богдан Сильвестрович Лепкий (1872–1941 народився на Тернопільщині, помер у Польщі, в Кракові) – український письменник, як його титулує УРЕ, «буржуазно-націоналістичного напрямку». Поет, один із членів «Молодої музи», прозаїк. Писав оповідання, повісті. Найвищим досягненням його в жанрі прози, як і всієї творчості, став великий історичний роман «Мазепа» (1926), написаний – за все тією ж УРЕ, «в націоналістичному дусі». Тільки тому, що письменник високо-позитивно оцінював постать українського гетьмана. Зазначалось, що з цих самих позицій написані його історико-літературні праці «Начерк історії української літератури» та інші твори.

«Мазепа» – це велике епічне полотно, вершинне досягнення української історичної прози. Але Богдан Лепкий за всі роки радянської влади – як і його «Мазепа» – були під негласною забороною, і пропагувати їх чи тим більше позитивно оцінювати було заборонено. Той, хто тоді звертався до постаті Мазепи, прирікав себе на лихо. На ярлики «націоналіст», «ворог народу».

Той, хто зважувався писати про Мазепу (письменник, історик), мав лише одне право – квачем вацькорити великого гетьмана, безжалісно розпинати й засуджувати як ворога України, «зрадника». Інші оцінки ролі Мазепи в радянській літературі та історіографії тоді не допускалися. Не зробиш Мазепу ворогом народу, сам ним станеш, ворогом народу, з усіма сумними наслідками, що звідси витікали. Аж до перспективи опинитися в підвалах Луб’янки чи – якщо повезе – у таборах Сибіру…

Письменник уцілів тільки тому, що жив і працював у ті роки – аж до самої смерті, – за межами найщасливішої Країни Рад.

Письменник зобразив Івана Мазепу як державного діяча, політика й дипломата, який своє особисте життя зумів підпорядкувати вищим інтересам. Б. Лепкий психологічно достовірно відтворив складну поведінку І. Мазепи. Згадаймо, що гетьман змушений був до певного часу задобрювати Петра Першого, слухняно виконувати його волю, посилати козацькі війська поза межі України, в Росію на тяжкі фортифікаційні роботи. І разом з тим він шукав шляхів, як розірвати військовий союз із царатом, що все більше утискував український народ, обмежував його свободи. Саме за цю подвійну гру Мазепи, особливо ж за його приєднання до військ шведського короля Карла XII, українського гетьмана розпинала монархічна історіографія, називаючи його «зрадником» і «запроданцем». Б. Лепкий, звичайно, не поділяв цієї точки зору, не поділяв він і паплюження постаті гетьмана в радянській історичній науці 20 – 30-х років. У полемічному протиборстві з тими, хто чорнив Мазепу, Б. Лепкий намагався піднести його як національного героя.

…Письменник переконливо показує всю складність ситуації, в якій опинився Мазепа, розкриває його вміння відвести від себе небезпеку, запевнити Петра Першого у своїй вірності настільки, що могутній цар віддає авторів доносу в руки гетьмана. Драматизм твору зростає: Мазепа наочно пересвідчився, що серед найближчого гетьманського оточення знайшлися люди, готові віддати його на розправу цареві. Ситуація ускладнюється ще й тому, що донос на Мазепу написав Кочубей – батько Мотрі. Гетьман мусив вирішити не лише політичну, а й морально-етичну проблему: милувати Кочубея й Іскру чи віддати їх під суд, скарати? Використовуючи історичні документи, спираючись на своє розуміння тієї драми, яку судилося пережити Мазепі, Лепкий відтворює події так, як вони розвивалися. Прагнення здійснити давно задумане – піднятися в слушний час проти свого «союзника» Петра Першого – продиктували йому рішення: дати згоду на знищення Кочубея та Іскри.

Мазепа розумів велику небезпеку бути викритим перед царем, тому змушений був повідати про свій намір зблизитись із всесильним тоді королем Швеції лише вузькому колу однодумців. Б. Лепкий розкриває внутрішній світ переживань гетьмана, який розуміє, що став на дуже небезпечний, ризикований шлях.