Розділ «Частина третя»

У біографії поета-байкаря є один вельми промовистий факт, що його наводить упорядник збірки Білецького-Носенка «Поезії» (К., 1973):

«Народився Павло Павлович Білецький-Носенко 16 серпня (за старим ст.) 1774 р. у м. Прилуках колишньої Полтавської губернії у дворянській родині, що походила з давнього козацько-старшинського роду. Його далекий предок (увага! – В. Ч.) – Іван Нос брав участь у визвольній боротьбі, очолюваній Богданом Хмельницьким, пізніше відзначився у війні зі шведами і був нагороджений Петром I…»

Так-так, сумнозвісний Іван Нос (пізніше – Ніс), «нагороджений Петром I», один з найбільших зрадників України, який стільки завдав горя рідному краю і стільки пролив невинної крові, стільки душ своїх земляків погубив, аби бути нагородженим Петром I…

Залишаючи Батурин, гетьман доручив командувати обороною столиці трьом старшинам: сердюцькому полковнику Дмитрові Чечелю (старший по обороні), осавулові Генеральної артилерії Фрідріхові Кеніґсеку і батуринському сотникові Дмитру Нестеренкові. Під їхнім верховенством у місті перебували чотири сердюцькі полки та частини Лубенського, Миргородського та Прилуцького козацьких полків – сила для оборони достатня, якщо ще врахувати потужні оборонні стіни і чималі запаси харчів, зброї та пороху.

Війська Меншикова і Голіцина, які підійшли до Батурина, налічували 10 тисяч солдатів. Потужної артилерії, щоб зруйнувати оборонні мури чи хоча б зробити у них пролом, нападники не мали.

Мазепа був спокійний за свою столицю – московити її не візьмуть, скільки б не слав їм цар Петро грізних наказів… Це розумів і Меншиков, тож вирішив для початку напустити страху на захисників. Мовляв, або здавайтесь, або буде вам хана, а тоді вже від нас пощади не чекайте. Помилувані будуть лише ті, хто, не чинячи опору, складе зброю і здасться на милість переможців. Ті ж, хто спробує чинити опір, будуть розіп’яті на мурах фортеці.

З наказом Чечелеві – негайно впустити московське військо до Батурина – Меншиков послав до міста сотника Маркевича.

З білою ганчіркою на палиці він підійшов до мурів і закричав:

– Ей, ви, хахли-малороси, виходьте слухати царев указ!

До нього ніхто не вийшов, але самого сотника з палицею і білою ганчіркою – холошею від солдатських кальсонів, – до фортеці впустили.

Козаки з цікавістю і дещо насмішкувато розглядали сотника з холошею від кальсонів на палиці. Сам сотник ловив дрижаків, але для виду бадьорився і гонорово кричав:

– Відчиняйте ворота, бо інакше вам буде амба!..

– Можемо і здатися, – пахкнув димом люльки Чечель, – але тільки тоді, коли одержимо про це наказ від гетьмана. А ваш цар нам, звиняйте, до одного місця! – І ляснув себе по тильній частині нижче пояса.

Козаки дружно сміялися…

Тим часом човном по річці Сейм приплив князь Дмитро Голіцин і теж прислав свого посланця з таким самим наказом: негайно впустити до Батурина і його військо.

Чечіль і йому відповів тими ж словами: без наказу гетьмана Мазепи нікого вони до міста не впустять і здаватися не будуть. А хочеться вам штурмувати Батурин – штурмуйте, побачимо, що з того вийде.

Та ось на оборонні мури густо висипали козаки, кепкували з москалів, стріляли з рушниць – Чечель теж, стоячи на мурах, незворушливо смоктав свою люлечку, пахкаючи голубим димком…

Меншиков і Голіцин, бачачи таке, віддали накази штурмувати фортецю.

Москалі з криком «ура-ура» кинулися на штурм, але їхню біганину легко відбили козаки з мурів. І раз і вдруге. Під мурами вже лежало чимало вояків, ще більше їх конало у рову.

Так і день згас. Понісши чималі втрати, Меншиков велів відступити, вже у вечірніх присмерках повернувся до Сейму, переправився на протилежний берег і лише там, відчувши себе в безпеці, велів зупинитися на ночівлю. Та заодно чекати підмоги – з власними силами іти в лоб на мури Батурина він уже не хотів. І тут…