Розділ «Частина третя»

Зрештою, у 1814 році Норвегія після всіх перипетій, нещасливих для неї, відійшла до Швеції.

Шведсько-норвезька унія (їхня «Переяславська рада») тривала більше ста років, аж доки Норвегія не була проголошена незалежною. І тому, що норвежці, нарешті об’єднавшись навколо і під проводом Ґустава Еріксона, вигнали у 1521 році і шведських, і данських загарбників.

І Норвегія стала самостійною і незалежною державою – сподіваємось навіки. І ніхто і ніколи за це норвежців, які розвалили «братерську» унію і вийшли на волю в самостійне плавання, не називав і не називає зрадниками. І ніхто із шведів чи данців, яких розбив тоді Ґустав Еріксон, не називає його – як називають, приміром, Мазепу лише за спробу вирвати Україну на волю з російського ярма – зрадником. Він – герой, і норвежці його свято шанують.

Це один з прикладів, як кажуть, до піднятої теми, а їх… Чи не кожна країна колись у минулому була в унії чи в складі іншої, потім вирвалася на волю і – нічого. Не обзивають таких – як Мазепу – зрадниками. І нас теж, які тоді забагли вирватися з імперського ярма Петра I, забагли волі – ату їх!.. Ату!!!

А на волю вириваються всі. І при цьому стають героями своєї нації, а не зрадниками.

«Джордж Вашинґтон, перший президент Сполучених Штатів Америки, який «зрадив» Великобританію, очоливши армію колоністів у війні за незалежність у Північній Америці, – зауважує історик В. Бебик. – Симон Болівар, керівник боротьби народів Південної Америки (Венесуели, Колумбії, Перу) за незалежність від іспанського панування. Врешті решт, і Богдан Хмельницький, який очолив Визвольну війну українського народу 1648–1654 років, теж «зрадив» Річ Посполиту…»

І такі приклади можна наводити ще і ще…

А скільки народів, що їх імперці для зміцнення свого панування називали, даруйте, братніми, свого часу вирвалося на волю – хоча б з Австро-Угорської імперії? Чи ще раніше з Арабського халіфату, з Британської імперії, з Османської імперії, з Римської імперії, з…

Прикладів можна наводити десятки, адже тільки найвідоміших імперій у різні часи було числом 36, кожна з яких свого часу закабалила десятки народів… У тім числі й Російська імперія…

До речі, про Росію.

Чи то пак, тоді ще Русь – спершу Північно-Східну, а згодом, як вивершилась Москва, – Московську.

У 1240-х pоках руські князі виявилися в політичній та іншій залежностях від Золотої Орди (після поразки на р. Калці у 1223 році).

Формально монголо-татарське іго на Русі було встановлене у 1243 році, коли князь Ярослав Всеволодович, батько Олександра Невського, одержав від монголо-татар ярлик на Велике князівство Володимирське і був визнаний старшим серед руських князів. Прийшлі кочівники зберегли місцеву князівську адміністрацію, лише населення було обкладене даниною та різними повинностями – від цього звільнялося тільки духовенство. Також у руські землі призначалися чиновники – баскаки з військовими загонами – для збирання данини. І Русь опинилася в повній залежності від татаро-монгольських ханів, пізніше – від ханів Золотої Орди.

Руські князі постійно їздили до хана за ярликами на князівство, а перед тим як отримати їх, проходили не лише обряд очищення, вони визнавали зверхність татаро-монголів, як старших братів, клялися їм у вірності й дружбі – без такої клятви ні ярлика руським князям не давали, ні права на князівство. І вони змушені були визнавати себе «меншими» чи, як Данило Галицький, поїхавши до Батия, «холопом назвався». Холопами князі при ханах і були, і це вважалося тоді нормою.

І ось Золота Орда, захирівши, почала у ХV столітті слабшати й розпадатися на окремі ханства. І руські князі, які ще вчора заприсягалися Золотій Орді у вірності, почали повставати – хани їх зазвичай називали «зрадниками» (жили-жили разом, підписували різні акти про «возз’єднання з великим татаро-монгольським народом» і – нате вам, почали ті угоди порушувати – смерть їм, «предателям»! Боротьбу проти вчорашніх своїх старших братів-царів-ханів розпочав великий московський князь Дмитрій Донський. Після майже 300-літнього «братства» русичів і татаро-монголів в одній державі Золота Орда [24], Московська Русь вирвалася на волю. Можна уявити, як лютували хани, називаючи русичів не інакше, як зрадниками, відступниками.

Імперія (від лат. іmperium – влада) – монархічна державна на чолі з імператором, колоніальна держава, що встановила своє панування над колоніями та залежними територіями.

У колоніальних імперій було два періоди розквіту: давньоримський і «наполеонівський».

Перший – це період розквіту таких держав, як Вавилонське царство, імперія Ахеменідів, Ассирійська імперія, Македонська імперія, Карфаген, Римська імперія.

У наполеонівський період (XVII – початок XІX ст.) процвітали такі імперії, як Російська, Австро-Угорська, Священна Римська, Наполеонівська Франція, Германська, Японська, Османська, Дансько-Норвезька унія, Персія та інші.

До початку XXI століття практично всі колоніальні імперії, морські імперії розпалися.