Розділ «Частина третя»

Зрада Носа документально засвідчена в царській жалуваній грамоті на «чин полковничий» від 14 листопада 1708 року:

«Наше царское величество пожаловали Прилуцкому полку наказного полковника Ивана Носа за его к нам, великому государю, к нашему царскому величеству, верные усерднорадетельные службы, особливо в нынешнее время, когда вор и изменник, бывший гетман Мазепа, забыв страх Божий к нам, великому государю, нашему царскому величеству, при крестном целовании учиненную святую присягу, изменил и отъехал к неприятелю нашему, королю швецкому, с единомышленники своими, и с которыми и прилуцкой полковник бывший [Горленко] туда же отъехал с ним, Мазепою. А его, наказного полковника Носа, оставил он, вор и изменник Мазепа, в гарнизоне обще с единомышленниками ж своими и изменниками с сердюцким полковником Чечелем [с] казаками того полку Прилуцкого в Батурине, приказал ему, дабвы он наших царского величества великороссийских ратных людей в Батурин не пускал и с ними бился. А он, Иван, помня страх Божий и обещание свое к нам, великому государю, по верности своей противу наших, царского величества ратных великороссийских людей не бился и там ворам и изменникам выбранными… (слово важко розібрати. – Авт.) бит был, окован и посажен… от генерала нашего, князя Александра Даниловича Меншикова, освобожден и послан в Прилуки, где також к нам, великому государю, показал свою верную службу, за которые его нам, великому государю, вернорадетельные службы пожаловали его, Ивана Носа, велели ему быть в том Прилуцком полку полковником на место помянутого вора и изменника, бывшаго полковника прилуцкого [Горленка], который вкупе с Мазепою при неприятеле нашем, короле швецком, и учиненной против нас, великого государя, противности.

И того ради мы, великий государь, наше царское величество, напоминаем и указом нашим, царского величества, повелеваем: того прилуцкого полку полковой старшине его, Носа, иметь за полковника и всякое послушание ему отдавать надлежит, как полковнику. А прежнего полковника, вора и изменника, Дмитрия Горленка прелестных писем и повелений и речей не слушать, как вора и изменника».

Як зазначає історик О. Оглоблін, Іван Нос особливим респектом у росіян не користувався. Московський резидент при гетьмані Скоропадському Ф. Протасьєв писав про Носа у квітні 1713 року в офіційному рапорті: «Прилуцкой (полковник) – глуп и таков стар, что уже ис памяти выжил, и сказывают, что ему более ста лет».

Помер Іван Нос у 1715 році.

2 листопада Батурин здався. Меншиков [25] наказав не щадити нікого і вбивати, вбивати, навіть дітей. Солдати ґвалтували жінок і тут ж вбивали. Трупи старшин прибивали цвяхами до дощок і вкидали до Сейму – для остраху всій Україні! Батурин був спалений.

У Лизогубівському літопису український сучасник тих подій описує страшну картину батуринської руйнації: «И много там у Батурины людей пропало от меча, понеже збег был от всех сел… Много ж на Сейме потонуло людей, утекаючи чрез лед еще не крепкій; много погорело, крившихся по хоромах, в ліохах, в погребах, в ямах, где паче подушилися, а на хоромах погорели, ибо, хотя и вытрубление було престать от кровопролитія, однак выходящих от сокрытия войско заюшеное, а паче рядовые солдаты, понапившися, кололи людей и рубали, а для того боячися, прочіе в скрытых местах, сидели аж когда огонь обойшол весь город, и скрытые пострадали. Мало однак от огня спаслося, и только одна хатка, под самою стеной вала стоячая, уцелела, неякогось старушка».

Картину події подає в своїй праці «Описание о Малой Россіи» Григорій Покас (1715): «Князь Меншиков з великороссійським войском город Батурин… и жителей тамошних… з женами и детьми их достал… а народ увесь даже до ссущих (немовлят) віколол и вірубал, с коих кровь дорогами и улицами в Сейм реку лилась, будто как обікновенно на кола млиновіе вода идет, при том же и церквей Божественніх не пощажено».

Трагедію і руйнацію Батурина описує і автор «Історії Руси»: «…напав він [Меншиков] з усім військом на сонних і на тих, що прогулювались, без оборони рубав їх і колов без жодного милосердя, а значніших із них одного з одним перев’язав. Позбувшися таким чином сердюків, Меншиков ударив на міщан беззбройних, що були в своїх домах і зовсім у задумах Мазепиних участі не брали, вибив усіх до ноги, не милуючи ні статі, ні віку, ні самих молочних немовлят. Після того пішли грабувати місто військами, а їхні начальники та кати тим часом карали перев’язаних сердюцьких старшин та цивільних урядників. Звичайна кара для них була живцем чвертувати, колесувати й на палю вбивати, а далі вигадано нові роди тортур, що саму уяву жахали».

Чечель, Нестеренко та інші українські старшини були страчені в Глухові, важкопоранений Кеніґсек помер у дорозі – у Глухові кати поглумилися над його трупом.

А тоді мала надійти черга «изменнику» Мазепі.

Петро І знав – розвідка спрацювала, – що гетьмана в Батурині немає. Він у шведів, у ставці короля Карла XII, у свого нового спільника. А звідти його «виколупати», не розбивши Карла XII з недобитками війська, що вціліло, не вдасться. Король, він такий – сам загине – честь і гідність у нього над усе, – але союзника Мазепу не видасть. Навіть щоб такою ціною купити собі безпечний відхід з України.

Король і гетьман уже брати. По нещастю. Зрештою, короля можна й випустити, та все одно його вже не спіймаєш, – хай тікає у свою Швецію, а ось Мазепу будь-що треба було б схопити. Щоб потім влаштувати йому кару віку. А не вдасться його захопити в шведському таборі, треба його виманити з того табору. Щоб сам примчав до Батурина. І приманкою для цього стане вона, Мотрона Кочубей, любов його. Чи як у них, у хохлів гуторять, кохана…

На Мотрону він має клюнути… Так був певний цар Петро – бо й сам не раз клював на коханок. І гаразд все обміркувавши, виклав свій план перед князем Меншиковим.

А суть його була ось у чому. Треба створити групу для виловлювання в Батурині дочки генерального судді Мотрони Кочубей. Як тільки війська увірвуться в гетьманську столицю, одна група має оточити палац генерального судді, перевернути там все догори дном, але знайти Мотрону Кочубей (заодно й матір її теж) і відправити до штабу Меншикова.

Гетьман, казали, до безуму кохає ту Мотрону – до речі, треба самому перевірити, що в неї таке… гм-гм… є, що вона закрутила голову такому ловеласу і донжуану, яким є Мазепа? І хай оповісники на кожній вулиці Батурина кричать: гетьман Мазепа, твоя кохана Мотрона в таборі московських військ. Якщо гетьман не з’явиться, Мотрона буде віддана солдатні на потіху. З нею потішиться цілий полк зголоднілих за жінками солдат.

Петро І і Меншиков були певні: гетьман кохає Мотрону так, що не залишить дівчину в біді. Інакше на нього впаде ганьба, як на боягуза, честь його буде на все життя замарана і на його совісті буде загибель Мотрі.

Коли ж рано-вранці війська завдяки зраднику увірвались до міста, відібрана група відразу ж кинулась до палацу генерального судді. Шукали його дочку. До сходу сонця все в палаці перевернули, але ні Мотрони, коханки Мазепи, ні її матері там не знайшли. За винятком кількох слуг, яких покололи багнетами.

Так і доповіли Меншикову.

– Шукати, шукати й шукати! – розлютився князь. – Ще і ще шукати. Весь Батурин переверніть, а Мотрону знайдіть. Хоч живу, хоч мертву – наказ його царської величності!