Розділ «Частина третя»

І тут, переправившись через Сейм, у його табір, вже як добре споночіло, дістався перебіжчик з Батурина…

«Предатель, – задоволено потер руки Меншиков. – Как продаст своих, город я возьму…»

Прибулий – після того, як його обшукали й добре обмацали, – назвався Соломахою і заявив, що прибув він від сотника Носа…

«Гм, – повторив Меншиков. – Сотник Hoc? Кто таков? И что ему нужно?»

Вранці 1 листопада батуринці почали обстрілювати російські війська з потужних гармат, що були викочені на оборонні мури, а вночі, коли штурмуючі вже вирішили облишити свою марну затію, до Меншикова і перебіг посланець від обозного Прилуцького полку Івана Носа…

Зрада так само властива військовикам, як і мужність, звага й героїзм. І якщо останні й беруть міста, то зрада теж їх бере, часом швидше, як мужність та героїзм. Вона як хробак, раз поселившись в нутрі військовика, швидко виточить з нього все, залишивши лише видиму оболонку чи – шкаралупу. Такою шкаралупою, спустошеною ляком, і був прилуцький обозний Іван Нос, якого доля, на біду батуринців, кинула захищати гетьманську столицю. Досить було йому поспостерігати з мурів, як москалі лава за лавою кидаються на штурм міста (у нього все хололо всередині, а душа миттєво опинилася в п’ятках), як він завагався, чи й далі йому обороняти місто, а чи краще здатися – тих, хто підніме руки, не карають, а милують…

Іван Нос запанікував уже відкрито. Разом з товмачем Стефаном Зертисом, другом-приятелем своїм, Нос почав метушитися серед козаків, всюди вигукуючи: «Погибнемо!.. Погибнемо, аки москалі увірвуться в місто!..»

І ще почав заявляти (товмач Стефан Зертис йому піддакував): вони не бажають лізти на рожен і протистояти москалям, щоби їх потім назвали – але вже мертвими – героями, а бажають вони впустити корпус Меншикова до Батурина. Хочуть побувати в місті, хай побудуть – місця вистачить усім. А гинути нізащо він, Іван Нос, не бажає…

Старший по обороні Дмитро Чечель, почувши такі вигуки, велів схопити панікера і боягуза, недостойних козацького звання, і прикувати їх на ніч до гармати, а вранці, мовляв, панікерами займеться суд…

І замість того, аби панікера без зайвої тяганини поставити до стінки – час-бо воєнний, панькатись немає коли, – Чечель вирішив, що буде так, як вирішить суд. Демократом був чи що?

Панікера Носа разом із його спільником Стефаном Зертисом прикували до гармати і лишили там на ніч, а на ранок Чечіль призначив суд…

Зрозуміло було, що козацький суд честі засудить обозного Носа і товмача Зертиса до страти – як панікерів та боягузів, котрі закликають здатися ворогам. Для порятунку в Носа була всього лише одна ніч.

І Нос вирішив діяти… Правда, він все ж сподівався, що москалі захоплять місто і звільнять його як героя, але коли нападники, переконавшись у марноті своїх намірів, почали відходити від Батурина, Нос, ще дужче запанікувавши, вирішив діяти…

Далі зішлемося на «Історію русів», як на свідчення з перших уст.

Іван Нос «вислав уночі з міста (навіть прикутий до гармати, він мав, як нині кажуть, оперативний простір. – В. Ч.) старшину свого на прізвище Соломаха, звелів йому наздогнати Меншикова на поході (той спішно відходив. – В. Ч.) і сказати, щоб він приступив до міста перед світанком і напав на вказане тим старшиною (себто Носом. – В. Ч.) місце, де розташований був полк Прилуцький, і сам полковник сидітиме на гарматі закутий ланцюгами, немовби арештант, а військо його (загалом невеликий загін. – В. Ч.) лежатиме ницьма біля валу: се буде знак, або гасло, щоб милувати тих зрадників під час загального вигублювання мешканців».

Знаючи, що як тільки москалі увірвуться до міста, буде «вигублювання» його мешканців, зрадник навіть на це пішов: аби ціною тисяч інших життів урятувати своє – маленьке і мізерне.

І це йому вдалося. Зрадникам часто вдається те, що не завжди вдається й героям.

За наводкою Івана Носа москалі під ранок, коли сон поморив захисників на мурах та у фортеці куняла навіть варта, увійшли через потаємний хід – про нього добре знав зрадник, – аж до середини площі – люди Носа відчинили для них потужні двері, що загороджували той потаємний підземний хід, і заходилися колоти й різати всіх, хто потрапляв їм під руки…

Ось тоді й згадали батуринську – чи чия вона? – бабу… Оту, зловісну, ніби відьму чи якусь чарівницю, що якось із півроку тому до Батурина, хтозна-звідки взявшись, приперлася, ніким не кликана, не звана босоркиня. Та й почала тоді люд православний лякати, біду віщувати, лихо накликати.

– Спасайтеся, люди, спасайтесь, православні, бо лихо вам буде. Гряде до вас, вже в дорозі воно. Жиє серед вас чоловік, котрий потай темної ночі пустить в дім ваш гада. І гад той вас усіх пожере, а дім ваш спопелить і в руїну перетворить… Стережіться того лиходія! Він живе серед вас, зовні чоловік як чоловік, а всередині нечисть. Не дайте йому вас погубити!