Розділ «Сказання третє. …Сумує, журиться, – ой лишенько, біда – одна Рогнеда молода»

«Як мені одному прийняти нову віру? – бідкався перед матір’ю. – Дружина почне нарікати, не шануватиме мене. А мені з воями ще чужі краї треба завойовувати».

«Нащо вони тобі, краї чужі? Треба свої берегти».

Марно. Син не хотів її слухати.

Ольга востаннє намагалася переконати сина й схилити його до нової віри та істиного Бога.

«Якщо ти охрестишся, то й інші почнуть робити те саме».

І знову марно. Правда, коли окремі дружинники приймали нову віру, Святослав їм не перечив, але згодом навіть почав – на горе матері – переслідувати християн. Поки вона була живою, то стримувала його, лише бідкалась: хто захищатиме в Києві християн, як її не буде? Син ставав аж надто жорстоким язичником.

До кінця її днів земних син десь воював у чужих краях, Ольга ж правила Руссю, оберігала ще нечисленних тоді християн у Києві й на Русі, виховувала онуків Ярополка, Олега та Володимира, прилучаючи їх до нової віри. Казала онукам – хлопчики її слухали з великою повагою й цікавістю:

– Я пізнала Бога, онученьки мої, і радуюсь, що й ви пізнаєте його і теж будете радуватись. Дасть Бог, і батько ваш повернеться до істинної віри. На все воля Божа. Якщо захоче Господь помилувати рід мій і народ руський, вкладе їм у серця бажання звернутися до Бога, що дарував його мені.

І молилась за сина, за онуків своїх, за всіх руських людей кожну ніч і кожен день, виховуючи онуків, щоби вони змужніли в новій вірі…

Згодом історик Карамзін влучно й образно скаже: «Передання назвало Ольгу Хитрою, церква Святою, історія Мудрою…» Адже «блаженна Ольга, – писатиме Нестор, – з малих років шукала мудрості, тобто найкраще у світі цьому, і знайшла багатоцвітний перл – Христа».

За «Книгою Степенною царського родословія» (ХVI ст.): «Подвиг її в тому був, що пізнала вона істинного Бога. Не знаючи закону християнського, вона жила чистим і цнотливим життям і бажала бути християнкою за власною волею, сердечними очима шлях пізнання Бога здобула і пішла по ньому без вагань».

Мудро-поетично написано про неї в «Повісті врем’яних літ»:

«Была она предвозвестницей на христианской земле, как денница перед солнцем, как заря перед рассветом. Она ведь сияла, как луна в ночи, так и она светилась среди язычников, как жемчуг в грязи».

За останньої зустрічі з сином, коли він з’явився з частиною дружини зняти облогу печенігів з Києва, Ольга сказала йому:

«Бачиш – я хвора: куди хочеш піти од мене?»

«В Переяславець, – відповів син. – Там буде середина моєї землі».

«Ой, сину, сину… – і по хвилі додала: – Як поховаєш мене – іди куди хочеш».

Через три дні Ольга померла, і плакали по ній плачем великим син її, і онуки її, і всі люди, і понесли, і поховали її на вибраному місці».

Ольга заповідала: «Не здійснювати по ній тризни, адже мала вона священика, той і поховав блаженну Ольгу».

Чернець Яків у творі XІ ст. «Память и похвала князю русскому Владимиру» повідомляє точну дату її смерті: 11 липня 969 року.