Розділ «Сказання друге. «…І взявши Полоцьк та Київ, Володимир на Русі нача княжити единъ»»

Він буде в полоні беззаконня.

Що часто закінчувалося, як тепер у довідниках пишуть, «розгнузданими оргіями». До всього ж, публічними.

У Стародавній Греції і Римі це були язичницькі свята на честь Вакха, бога виноробства і вина. Влаштовувалися вони ночами на лоні природи, при світлі смолоскипів, коли під впливом випитого вина святкуючі доводили себе до бурхливої екзальтації. (Згодом вакханалії будуть заборонені). У слов’янському язичництві були свої подібні свята – русалії на Івана Купала.

Були й групові злягання, і секс (тоді цього слова, правда, не знали, але суть знали і – добре знали) не був чимось стидким, забороненим. І таємним, коли з цим дійством ховалися від сторонніх очей, теж не був. Сексом часто займалися й привселюдно, особливо на різних оргіях, доводили цим свою зверхність і силу. І той, хто брав верх у таких зляганнях, ставав переможцем.

Сексом утверджували не лише свою владу над жінкою, а й владу над усіма іншими. А жінці в першу чергу мстилися насильством, ґвалтуючи її, аби була покірною і безсловесною і знала, хто над нею.

Адюльтер – перекладається, як розпусний, ширше – подружня зрада.

Любощі із коханою.

Хоча, якщо вже бути точним, то це не кохання, а – адюльтер.

І не для жінок той адюльтер, себто право на позашлюбні зв’язки. Ні-ні, не для прекрасної половини роду людського, для них залишається шлюб.

Адюльтер (право на позашлюбні зв’язки) неподільно належить лише чоловікам. Так уже склалося в роду людському. Чи право це завоювали собі чоловіки, як сильніша стать. Як зазначають спеціалісти, цей, кажучи сучасною мовою, подвійний стандарт, пояснюється тим, що у ветхозавітній традиції жінка є власністю чоловіка. А вже він… Одне слово, що хочу, те й роблю – за правом сильного. У всі часи, починаючи з ветхозавітних, потяг сильної статі до зрад виправдовувався тим, що для чоловіка зрада – задоволення не тільки хіті, але й самолюбства, утвердження перед собою та іншими свого чоловічого «я».

Інакше кажучи, коли «ветхозавітні патріархи мали наложниць без ліку; патриції перетворювали трапезу у вакханалію; кочові вожді прилюдно оволодівали полоненими княгинями; султани примножували гареми; сеньйори користувалися «правом першої ночі» (узаконений адюльтер); галантні королі облаштовували вишукані вертепи (король бавиться); «батьки народів» утримували цілий штат «масажисток», нинішні володарі заводів, газет, пароплавів оточують себе солоденькими дівчатами – усе це не що інше, як демонстрація могутності і влади» (А. Валентинов).

І ще зазначають: сьогоднішній адюльтер з красиво-вишуканими залицяннями-упаданнями і тривалими відносинами йде в минуле. У наші дні (початок третього тисячоліття) час так пришвидшився і заодно й подорожчав так, що його просто шкода витрачати на довготривалі упадання. На адюльтер, одне слово. До того ж, утримання постійної коханки вимагає від чоловіка постійної уваги і значних вкладів. А тому простіше і дешевше сьогодні… На ходу? Так, на ходу. Який адюльтер, яке там довготривале залицяння…

Адюльтер з його довгою «тяганиною», бодай і закохано-поетичною, годився для однієї обраниці. А коли їх цілий гарем переповнений? Тут привели красуню з гарему, раз-два і…

І подавай нову. І весь адюльтер.

5

Тоді ще еротизм (пізніше буде названий сексуальністю) пов’язувався в слов’ян зі святами, веселістю-сміхом, піснеспівами та музикальними витребеньками різних боянів-скоморохів. І все те еротичне буйство, вельми звабливо-мальовниче, влаштовували на честь бога Ладо, що пізніше перетворилося на свято Купала. А ще пізніше, вже за християнства, коли язичницький еротизм ніяк не вгамовувався, аскети-монахи обурливо писатимуть:

«Тут же есть мужам и отрокам великое падение на женское и девичье шатание. Тако же и женам мужатым беззаконное осквернение тут же».

У ті часи ганебного дійства, що пізніше буде названо проституцією, ще не було, а блудницями (справжні з’являться лише у XІІ ст.) називали дівчат, які шукали парубків на роль чоловіків, сиріч у тих пошуках «блуждали».

Правда, тоді, починаючи з кінця VIII століття, волхвів зобов’язували (хоча невідомо, хто їх все-таки на те благословляв) позбавляти «в дівочих лазнях» цнотливості. Дівчат, звісно, за день до заміжжя. (У пізніші прагматично-раціоналістичні часи це буде названо дефлораторством.) Вони й позбавляли. Тих наречених, котрі з якихось причин не позбулися цнотливості раніше. І лише значно пізніше, блудницями стануть називати тих осіб прекрасної статі, переважно дам, які до заміжжя позбулися згадуваної цнотливості. А вже з XI по XVII ст. блудницями вважали незаміжніх дівиць, які вступали в інтимний зв’язок. І вдів, які приймали у себе чоловіків. І лише згодом, дякуючи наполегливим зусиллям церкви, слово «блудниця» стало лайливим. Але все ж іще не таким, що зневажало тих самих жінок легкої поведінки, як того хотіла церква. Звідтоді вважалося: блуд – це зв’язок із незаміжньою жінкою, а перелюб – із заміжньою. Що ж до повій, то їх величали «срамними дівками».

Ще до прийняття християнства, у боротьбі за моральні засади русичів перед повела княгиня Ольга. Року 953-го вона видала перший в історії язичництва указ на сексуально-весільну тему – про грошову чи речову компенсацію за «бездевственность».