Розділ «Сказання друге. «…І взявши Полоцьк та Київ, Володимир на Русі нача княжити единъ»»

Розповісти, що вчинив тоді Володимир з Рогнедою, бо це – історія. А вона ні прикрас, ні замовчувань не терпить.

А вчинив Володимир, захопивши Полоцьк, ось що: зґвалтував Рогнеду. Щоб принизити не лише її, а й отця-князя і весь її рід, а з ним – і Полоцьк та його князівство.

І зґвалтував Рогнеду Володимир привселюдно! На очах у її батька та братів, на очах у свого воїнства, на очах у розгублених полочан…

Адже було відправлено до Києва княже посольство – з вістями про згоду Рогнеди вийти за Ярополка.

Посольство полоцького князя ще й до Києва не дісталося, як настав у Полоцьку заключний акт трагедії, що спіткала не лише Рогнеду, а й Полоцьк після того, як вона відмовила Володимиру, чим буцімто й знеславила його.

Тож знеславлений забаг лютої помсти.

Горда Рогнеда, що досі не знала ні приневолення, ні приниження, була зломлена, а її гідність розтоптана.

Сталося до того нечуване – не лише у Слов’янії-Русі, а й, вочевидь, у всьому світі. Принаймні в людському. Володимир зґвалтував княгиню. Розтерзав її, яко вовк терзає овечку.

Рогволод, очевидно, розраховував, що його на випадок чого захистить київський князь Ярополк.

А Рогнеда стала рабинею.

Інші історики пишуть: «У присутності батьків переможець познущався над нею, і фактично перетворив її в наложницю. Після цього він винищив княжу сім’ю, а Рогнеду чомусь залишив у живих, хоч добре розумів, що вона його ненавидить. Але все одно їй, зганьбленій, залишив життя і навіть оголосив її, зганьблену, своєю жоною – мабуть, Володимиру приносило задоволення принижувати знатну княжну, відчувати свою владу над нею і змушувати її страждати – щодня й щомиті».

Те, що далі відбулося в теремі князя Рогволода, як раніше казали, ні пером описати, ні словами розказати… Але…

З історії ні викинути нічого не можна, ні поліпшити її. Бо кажуть же: криве та погане, як його не ховай, а воно таки вигляне…

Визирнуло криве та погане і з Володимира, бо сказано ж було ще Нестором: «Володимир же був переможений пожадливістю до жінок…» До влади, додамо, теж. Тут він навіть рідного брата не пощадив. Тож Рогнеда – се так, дріб’язок.

Взявши навальним штурмом Полоцьк, дружинники Володимира – перед у них вели найманці-варяги, чужинці «із замор’я», безжалісні і жорстокі, – вриваючись в оселі полочан, в першу чергу в хороми і тереми, старих убивали, аби ті не плуталися під ногами, дівчат з вигуками захоплення хапали на продаж ромеям, а де було добро, забирали. В купецьких хоромах набивали капшуки срібними арабськими монетами, вигрібали товари, що їх купці мали сплавляти лодіями шляхом «Із варяг у греки»… В перший же день, як було захоплено Полоцьк, Володимирове воїнство добре збагатилося – заради того багатства й відгукнулося охоче на клич новгородського князя: «Йдемо на Полоцьк, поколошкаємо Рогволода».

Поколошкали всіх полочан. Хто зумів вихопитись за місто, поспішно загрібав там свої скарби (їх і досі знаходять – хоч минуло вже більше тисячі літ, – археологи та любителі-скарбошукачі).

Але Володимира скарби полочан не цікавили, він був руським князем, а не варягом «із замор’я», він хотів собі всю Полоцьку землю, щоб приєднати князівство поверженого Рогволода до своїх володінь. Доки дружинники грабували полочан, зграями носячись містом, Володимир з відбірною сотнею все тих же варягів увірвався в княжий терем, у якому саме хотів зачинитися Рогволод з сімейством та із жменькою вірних вояків… Не встиг. Та й жменька його вірних вояків розтанула, як лід на сонці, полігши під ударами нападників.

Володимир був на вершині перемоги – швидкої та вражаючої. Полоцьк вже його, Полоцьке князівство теж його, аж до самого Києва. А там… Як прибере з дороги Ярополка, то й до самого Чорного моря, себто Руського, буде господарем шляху «Із варяг у греки». Срібло ж – вирішив не дрібнитися – його не цікавило. Інша річ – сімейство поверженого князя…

«Рогволода з сімейством пригнати до мене зв’язаним, яко худобу, – наказав своїй ударній сотні. – А попереду щоб гнали Рогнеду. Ту, що посміла мені відмовити при сватанні, а віддала згоду Ярополку. Та не діждеться її Ярополк…»

4