Розділ «Сказання шосте. …І якось уночі хотіла зарізати Володимира. Той постановив убити її…»

Але не так просто було в нову релігію похрестити язичницьку Русь, що віками поклонялась ідолам старої прадідівської віри. При Володимирі були охрещені Київ, Новгород та деякі інші великі міста, але язичництво ще не було подолане, воно лише відступило під натиском нової віри та озброєних княжих людей, які подекуди, навертаючи люд у нову віру, хапалися за мечі… Ростовська земля ще довго лишалася нехрещеною, цим займався вже син Володимира і Рогнеди, князь Ярослав Мудрий. Там стояв кам’яний ідол, якому й поклонялися місцеві язичники, доки Ярослав Мудрий не наказав його повалити і відтягти в болото, де глибока трясовина, і втопити його там…

Довго не вдавалося похрестити Муром, лише у XII ст. похрестилися в’ятичі. Чималий спротив новій вірі чинило Придністров’я, де місцеві жителі поклонялися ідолу, що стояв біля річки Збруч…

Київський митрополит Іоанн скаржився: у церкві вінчаються лише князі та бояри, а «простия же люди жен своих словами наложу, поймай, с плясками и гуденьем, и плесканьем».

І все одно Володимир, як свідчить Нестор, велів «будувати церкви й ставити їх по тих місцях, де раніше стояли кумири (язичницькі боги). І поставив церкву в ім’я святого Василія (у хрещенні Володимир отримав нове ім’я – Василій) на пагорбі, де стояв ідол Перун та інші. І по інших містах почали ставити церкви і призначати туди попів і приводити людей на охрещення по всіх містах і селах».

Митрополит та знатні люди ходили по місту і «вчили людей вірі Христової». Одні приймали нову віру, інші (їх називали «закостенілими») і слухати про неї не хотіли. Тож на проповіді попів одні йшли з радістю, принаймні охоче, приймаючи нову віру, інші відкладали хрещення з дня на день, інші йшли, «скаменівши серцями» й «уши позатыкав» – такі згодом тікали в різні пустоші, в дрімучі ліси, прирікаючи себе на загибель.

Добриню, дядька свого, Володимир послав до Новгорода, щоб той скинув там Перуна… Історики відзначають: можна подивуватися тій рішучості і нещадності, з якими Володимир-християнин розлучався з релігією своїх батьків та дідів. За цим стояло, мабуть, тверде переконання (пише Б. Путилов) у правоті і необхідності затіяного для землі його, іншого шляху в Русі не було! А це було непросто – охрестити цілий народ. Себто здійснити обряд на великих і неміряних обширах Русі, з участю величезних мас людей.

Тож процес цей розтягнувся на довгі роки і був непростим і нелегким.

А Новгород зустрів місіонерів нової віри вороже і не бажав хреститися. І послані князем воєводи Добриня та Путята зіткнулись із сильною протидією, що швидко переросла у повстання. І запишуть літописці: «Была сеча злая». Але кияни перемогли, ідолів поскидали у річку Волхов, а новгородців примусили хреститися – «князь велів, а ми наказ князя будь-що виконаємо!» І хрестили. Чоловіків біля мосту, жінок трохи нижче за течією Волхова, а тих, хто не бажав хреститися, воїни силоміць тягли у воду… Так і виникло тоді прислів’я: «Добриня хрестив вогнем, а Путята мечем».

І все одно Володимир охрестив Русь і почав будувати нові церкви. Десь літ через тридцять лише в одному Києві з’явиться більше чотирьох сотень великих і малих церков.

Після прийняття християнства волхви старої віри подалися в хащі. Разом з ними подалися й деякі кияни – найбільш затяті язичники, які не хотіли розлучатися з вірою батьків та дідів, навіть якщо це їм і коштуватиме життя.

Але час уже працював не на стару віру, час працював на нову, бо він завжди працює на нове. Не маючи можливості й далі виконувати свої ритуали та обряди, волхви ставали знахарями, лікували хворих, віщували майбутнє, зберігаючи язичницький досвід попередніх поколінь. Впливу на людей вони не втрачали, а при будь-якій слушній нагоді вели боротьбу з християнською вірою. Часом очолювали народні виступи проти християнства чи проти верхніх верств феодального суспільства. Року 1024 в Суздальській землі волхви під час голоду – був неврожай – підняли повстання, повели людей на відкриту боротьбу, вбивали багатих, вважаючи їх винуватцями нещастя. Коли про це докотилися вісті до Києва, Ярослав Мудрий з військом прийшов на Суздальщину, приборкав виступи, одних волхвів відправив у вигнання, іншим велів постинати голови.

Волхви не вгамовувалися і в наступні десятиліття. Так року 1071 з’явився якийсь «одержимий бісом», у велелюдних місцях лякав, що Дніпро потече назад – трапиться це «на п’ятий рік». І тоді землі почнуть рухатися сюди-туди, зокрема Грецька і Руська землі поміняються місцями та й інші землі «пересунуться»… Багато хто вірив його «пророцтвам» і навіть готувалися до «п’ятого дня», коли Дніпро потече назад. Але Дніпро не потік назад, а сам «одержимий бісом» однієї ночі зник без сліду. Очевидно, його тихо прикінчили християни, аби не «баламутив народ своєю бісівщиною».

Народна віра у волхвів ще трималася довго, особливо у віддалених од центра місцях. Недарма ж священик на проповіді запитував у мирян: «Чи до волхвів ходив сеси, чи в хату водив його?» Але майбутнє вже було не за волхвами та їхніми дерев’яними ідолами, майбутнє було за християнством, завдяки якому Київська Русь стала тоді в один ряд з могутніми і знаними державами Європи, а Володимир як хреститель Русі назавжди постав у Києві над Дніпром, щоби з Володимирської гірки благословляти слов’ян хрестом, вказуючи їм шлях у майбутнє.

Невдовзі після хрещення Русі Володимир запровадив новий звід законів усного звичаєвого права, доповнивши попередній «Закон руський», який став основою відомої «Руської Правди». Дотримуючись євангельських заповідей, Володимир навіть відмовився від застосування смертної кари. Зважте, це було випередженням Західної Європи майже на тисячу років! Але єпископи переконали князя: ще рано запроваджувати таке, і смертну кару було відновлено – аж по наші дні. Тоді її вдруге було заборонено, правда, не всі з цим і сьогодні згодні, і багато хто виступає за повернення смертної кари, так званої «вишки». Хто зна, можливо, вони й мають рацію…

5

Рогнеда прожила одне життя, яке наче складалося із трьох життів. І в кожному з них вона мала інше ім’я.

Рогнеда-Горислава-Анастасія – це все вона, одна жінка з трьома іменами і трьома життями.

Рогнеда – то ще безтурботна дівчина-княгинька, яка не знала горя і жила з батьками та братами на рідній Полоцькій землі, її оберігали боги від зла і нещастя.

Гориславою вона стала у своєму заміжжі, коли її силоміць було взято, як пташку, вихоплено з гнізда і віддано за нелюба, з яким вона під кінець свого заміжжя мовби й змирилась і навіть покохала. А коли він відхилив її любов, у пориві відчаю хотіла його вбити. А заодно й себе.

Як Горислава (князь так її назвав) вона багато страждала і справді мала гірку славу. І з примусу жила з людиною, яка згубила її рідний край батьків і братів. Але, попри все, вона народжувала дітей і навіть простила свого нелюба і поневолювача і вже хотіла жити з ним до скону. Але він вибрав іншу, чим і прирік її на той відчайдушний крок, коли вона у відчаї взяла гострий ніж…