Розділ «Сказання шосте. …І якось уночі хотіла зарізати Володимира. Той постановив убити її…»

Сам князь неодмінно сидів разом з усіма на тих «пированиях» – гуслярі славили свого Великого князя Володимира Красне Сонечко, бояни співали йому честь і славу.

І всі славили князя, а він…

В останні роки сидів за столом якийсь не такий, як у минулі часи, безжурний і веселий, а наче відсторонений.

Бачив усіх за столом і наче нікого вже не помічав, і погляд його линув поверх голів кудись у невидиму іншим далину, і де він блукав – того ніхто не знав. Мабуть, десь далеко-далеко. І що було в його очах, а тим паче у душі – того теж ніхто не відав.

Гуділи гудошники, перебирали струни гуслярі, співали солодкоголосі бояни… Бенкетарі здіймали чаші, славлячи свого князя, а він сидів, відсторонений від світу білого. І почувався, як ніколи, самотнім, хоча й сидів за столом з дружиною своєю, з боярами і народом…

Минали роки, літа спливали, а просвітку як не було, так і не було. В душі гніздилися смерки – не то від настрою, з яким ще якось можна було б боротися, не то від життя, що вже, вочевидь, добігало свого кінця. Це він відчував, і з кінцем, що насувався, вже змирився. Усі смертні, що вдієш. У цьому світі скінчиться його життя – почнеться у іншому – у світі Бога, якого він, прийнявши християнство, спізнав, тож, дякуючи новій вірі, й тримався.

Просвітку, як і раніше, не було, хоч і сподівався, що з роками світло таки має з’явитися.

Року 1000-го надійшли вісті з Ізяслава – померла Рогнеда. Вона ж – черниця Анастасія. Узялось його серце (а воно ж у нього було витривале, звикле й не до таких потрясінь) жалем чи болем, ті жалі та болі його так і не відпустили. Втішав себе: якщо серце болить – отже, воно є. Але то була слабка утіха.

Того самого року під Києвом у Предславиному не стане Малуші, неньки його згорьованої. Кігті невидимого звіра ще гостріше впилися в його серце. Мусив терпіти і вдавати, що нічого особливого не сталося. Смерть із роками завжди забирає від тебе людей, часом і дорогих тобі – і тут нічого не вдієш. Не ти перший, не ти останній. Забирає рідних, забирає, доки й тебе самого не забере. І звідти, куди вона забере – ніхто не повертається.

Рогнеду й матір Малушу йому випаде пережити на п’ятнадцять років.

Уперше він занеміг, наче щось відчуваючи, перед смертю Рогнеди й Малуші.

Занеміг Великий князь Володимир Красне Сонечко якось зненацька і ніби ж без видимих на те причин. Вчора ж при здоров’ї був, а це – зліг.

Заболіло його тіло богатирське, що болю до того не знало.

І дивно йому було: де болить, що саме болить – і не збагнеш.

Але він збагнув: душа болить. Тісно їй стало в тілі його могутньому, на волю душа проситься, на волю-воленьку, яка тілько у вічності й буває…

Мав він за життя жінок багато, наложниць без ліку, жонолюбцем був великим, якого з царем Соломоном порівнювали, велелюбним був чи не до безміру, а бач… Снитися йому стала всього лише одна – княгиня полоцька, жона його Рогнеда, мати шістьох його дітей. А ще – його мати, незабутня Малуша.

Часто вона йому почала снитися. Буцімто грається з ним, ще маленьким хлоп’ям, у крем’яхи і так весело сміється – молода і гарна, – так дзвінко, що й він, малий хлопчик, теж сміється з нею весело і дзвінко, підкидаючи камінці та ловлячи їх… Коли прокинувся, так йому захотілося, як ото малим, до матері Малуші пригорнутися… «Мамо, мамо, а ось і я! Мо’ у крем’яшки пограємось?»

І поніжитись під ласкавим і турботливим поглядом очей її добрих, материнських, бо інших таких у світі немає.

«Мамо, – шепоче він і дихає важко, надсадно, з хрипом, – до тебе хочу… Хочу з тобою, мамо Малушо, бути…»

А ще чує уві сні, наче хтось його гукає-зове: