Розділ «Сказання шосте. …І якось уночі хотіла зарізати Володимира. Той постановив убити її…»

У 1941–1944 роках місто перебувало під німецькою окупацією.

З 1959 року Заславль – міське селище в Мінському районі.

З 1985 року – місто обласного підпорядкування, що складається з чотирьох мікрорайонів (перший – історичний центр). І все в ньому так нині, як і має бути в місті обласного підпорядкування. Є навіть етнографічний музей та музей-заповідник «Заславль».

6

Існує серед біографів Володимира та Рогнеди і така думка: припинення непростих подружніх стосунків Рогнеди з Володимиром і переїзд її в Ізяслав стало найбільшим благом для полоцької княжни. Адже, повернувшись на батьківщину, Рогнеда нарешті з безправної жони князя перетворилася на повновладну хазяйку власної долі. Вона була ревною християнкою і зайнялась поширенням віри Христової в Полоцькій землі. Заснувала один з перших жіночих монастирів на Русі і стала у ньому наставницею для своїх послідовниць. Їй вдалося зібрати й згуртувати навколо себе багато людей, сформувати княжий двір, набрати дружину для юного сина…

Прийнявши нову віру, Рогнеда різко зміниться, стане зовсім іншою, як була до того – навіть сама тому дивуватиметься. Свого часу віддатися за Володимира (тоді юного новгородського князя) їй не дозволила власна гординя, коли вона вперто заявляла: «Не піду за Володимира, бо він син рабині». Правда, тоді слабенький голос заперечував: але ж Володимир – син князя і сам уже князь, та вона до нього не прислухалась. Власна гординя їй того не веліла, а за християнським віровченням гординя – один з найбільших гріхів. Дорого заплатить Рогнеда за свою минулу погорду, це вона збагне лише наприкінці свого життя, коли стане вже християнкою.

І подумки проситиме у Володимира прощення за свою гординю. Молячись, шепотітиме: «Коли б ти тепер мені трапився, не пішла за тебе, а – полетіла б! А тоді… Тоді гріх мене полонив, найбільший гріх у роду людському – гордовитість і я піддалась їй, своєю гординею і місто зруйнувала, і батька та братів погубила. Немає мені прощення й ніколи не буде…».

Стаючи навколішки перед іконами у своєму, нею заснованому монастирі, все вимолювала в Господа прощення – за те, що колись не була до Володимира щирою, а була гордовито-чванливою, а хіба ж можна так межи людьми? Це ж… це ж від диявола, гординя, а від Господа – любов.

І молилася, щоби всі люди любили одне одного…

Згадувала в молитвах і неньку рідну Володимира, древлянську Малушу. І відчувала в ній споріднену душу. Вони обидві зазнали однакового лиха. Малушу силоміць пригнали з Древлянської землі до Києва, а коли вона завагітніла від князя Святослава, вислали її з дитям із Києва в глухе село. Точнісінько, як і її, Рогнеду. Забрали її з Полоцька до Києва, а потім з дитям вигнали у село, заборонивши їй без дозволу й у стольному граді з’являтися – наче вона підневільна, наче рабиня яка. А вона ж княжна полоцька.

Точнісінько, як і Малуша, котра була княгинею древлянською, а вони з неї чи не рабиню зробили… Молячись, прохала й у Малуші прощення, сестрою її по нещастю в молитвах називала і від того хоч трохи ставало легше на душі.

«На тім світі, Малушо, зустрінемось і сестрами там житимемо».

7

І раптом наприкінці життя Володимир у велелюдному і завше гамірному своєму палаці-теремі княжому, де, крім прислуги й охорони, товклися дружинники та бояри, і де зазвичай важко було сховатися від чиєїсь присутності і бодай трохи побути на самоті, так ось раптом наприкінці життя Володимир опинився як сам-один – в гіркім одиноцтві. Був, як і раніше, як і завжди, межи людьми, але мав відчуття, що перебуває десь на безлюдді, на якомусь белебені, що продувається усіма вітрами. Почувався самотнім і неприкаяним, бо раптово померла його остання жона, царівна візантійська і київська – княгиня Анна. Кончину її князь пережив особливо тяжко – Анну він кохав останнім своїм коханням, після якої вже в його душі не зосталось жодних почуттів.

А тут знову горе – пішли з життя двоє його старших синів – Вишеслав та Ізяслав, теж негадано, в розквіті життя.

Дружину свою князь любив і беріг, як друзів і захисників своїх, і побратимів, з якими всі ці роки оберігав Русь. Щонеділі, як і завжди, коли не бував у поході, влаштовував у палаці і в гридниці «пир на весь мир», на який дозволяв приходити всім боярам, гридням, соцьким, десяцьким і взагалі – «кращим мужам».

Та й усім охочим. Вони й приходили – бенкетували разом з ним, слухали, і багато хто з них потім вступав у його дружину – так непомітно поповнювалося княже військо, яке постійно ріділо, адже воїни гинули в січах, і їх треба ж було кимось поповнювати.

Тож на таких бенкетуваннях приймав усіх охочих.

Столи аж гнулися від усіляких наїдків і питва.

Гульки-посиденьки у Володимира, звані «пирами», завжди вдавалися на славу – надто захмелілих ніколи не було, а ось дружба між ними завжди міцніла.