Розділ «Сказання шосте. …І якось уночі хотіла зарізати Володимира. Той постановив убити її…»

– Отче, якщо ти хочеш убити матір – вбивай її при синові.

Володимир, грізний і рішучий, який ніколи й ні до кого не мав жалю, раптом…

Розгубився – чи так здалося. Стояв, наче ошелешений.

Через мить пробурмотів:

– Хто знав, що ти тут…

– Я завжди біля неньки своєї. Убивай її, але заодно і мене позбав життя.

Володимир якусь мить важко дихав, аж ходили ходором груди.

– По-твоєму не буде… – зрештою сказав і, кинувши меч, швидко вийшов геть.

Історія зберегла свідчення: Володимир наказав зібрати бояр, аби послухати їхньої ради, як йому бути? Убити жінку чи подарувати їй життя?

І буцімто спішно скликані бояри, заслухавши великого князя, відповіли: «Не вбивати жону, а простити її заради маленького сина». А простивши, ще додали: «Повернути їй та Ізяславу землю батька й діда їхнього, полоцького князя Рогволода. Правда, Полоцьк спалений, але його можна відбудувати. І відправ туди Рогнеду, і хай вона там живе з сином так, як захоче…»

І князь, вислухавши бояр, коротко мовив:

«Нехай буде так, як ви глаголите».

4. І Дніпро не потік назад…

Таке буцімто ледь-ледь не сталося. З переполоху на тодішній Русі багато хто з русичів чекав кінця світу, клянучи князя Володимира: от до чого він довів Русь своєю новою вірою та знищенням старої, дідівської, віри, коли на Русь мав прийти – і вже з’явився – новий бог…

Похрестившись у Корсуні, Володимир повернувся до Києва вже з новою жоною, візантійською царівною Анною, заодно прихопивши з собою священиків корсунських, мощі святого Климента, церковний посуд та ікони… І ще якісь там атрибути нової віри нового бога – Христа.

А повернувшись, наказав поскидати ідолів (сиріч богів старої віри), одних порубати, як непотріб, інших спалити – дерев’яні ж бо, добре горять. Перуна ж золотовусого, ще вчора всемогутнього бога верховного Русі, повелителя грому небесного та небесних всеспопеляючих блискавок, наказав прив’язати до хвоста коня і волочити Боричевим узвозом, щоби потім скинути його в Дніпро. Хвилі нестимуть дерев’яного ідола – дерево ж бо не тоне – все далі й далі вниз, в напрямку до Чорного моря, а кияни якийсь час бігтимуть берегом і в розпачі кричатимуть: «Видибай (виринай, випливай), видибай, боже!..» Де там! Понесли Дніпрові хвилі грізного бога Русі з Русі назавжди!

Потім послав князь своїх людей по місту зі словами:

«Якщо хто не прийде завтра на річку, хай то буде багатий чи бідний, чи й жебрак-старець, або й раб, він буде мені ворог!»

Ніхто з киян не хотів ставати ворогом свому князеві, якого всі шанували й поважали і пишалися ним. Усі прийшли другодні до Дніпра. Увесь Київ, як при біді якій чи пожежі, залишивши домівки свої, посунув до Дніпра.

Привезені з Корсуня священики нової віри стояли на березі з хрестами й хрестили люд у Дніпрі…