Розділ «Частина друга-2 І прийшло двадцяте сторіччя І було наказано «учинять стрельбу из пушек или из ружей, пускать ракеты, по ночам зажигать огни из хвороста или соломы»»

Без запрошень у гості не ходили, вважаючи, що «непроханий гість гірше татарина».

Петро Перший провів реформу календаря: 29 грудня 1699 року глашатаї під барабанний бій оголосили московитам царський указ «О праздновании Нового года», у якому зокрема говорилося:

«…По большим и проезжим улицам знатным людям и у домов нарочитых духовного и мирского чина перед вороты учинить некоторые украшения от древ и ветвей сосновых и можжевеловых, – а людям скудным каждому хотя по деревцу или ветви на вороты или под храминою своею поставить». Прикраси мали бути вже в перший день січня, на воротах, вулицях і дорогах, на дахах трактирів. Також усім городянам зобов’язувалося «учинять стрельбу из пушек или из ружей (у кого вони були), пускать ракеты, по ночам зажигать огни из хвороста или соломы».

Указ Петра І також зобов’язував вести літочислення від Різдва Христового і день новоліття, який раніше відзначався 1 вересня, відзначати 1 січня «по примеру всех христианских народов», які жили не по юліанському, а по григоріанському календарю. Повністю перевести Русь на новий календар Петро I не зміг, адже церква жила по юліанському, а тому обмежився лише переходом на січневе новоліття. Нове літочислення ще довго існувало разом зі старим – в указі від 1699 року дозволялося в документах писати дві дати – від створення світу і від Різдва Христового.

А в Кремлі з настанням Нового року відбувалися пишні урочистості. Після молебну в Успенському соборі Красною площею проходив парад військ – з барабанним боєм, з прапорами і музикою.

Дзвонили у всі дзвони, лунала «пушечная и ружейная стрельба», а тим часом «его величество с приятною ласкою поздравлял всех с Новым годом и взаимно от всех принимал поздравления». Влаштовувався «великий стол» для знатних осіб, на якому виставлялося не тільки «рейнское вино», а й інші заморські дива. Подавали «пиво приказное, хмельное, мартовское, ячное, легкое», «брагу пряную», «квас овсяный, ячный», «мед приказной, с гвоздицы, паточный, вареной, цыженый, с кардамоном, малиновый, обварной». А біля тріумфальних арок, нарочито споруджених у Москві, виставлялись чани з вином та пивом для простолюду. Увечері – незмінні феєрверки, потішні вогні, як завжди, лунали гарматні постріли. У палаці влаштовувався бал, а за ним і щедра учта – вечеря. Під час новорічних свят за Петра Першого «пальба не умолкала в течение недели».

Після Петра Першого до новорічних свят додалися музикальні вечори, бали стали яскравішими, а на придворних маскарадах всі мали бути в «маскарадных платьях: доминах, венецианах, капуцинах…» Важливою умовою тих маскарадів було одне правило: щоб тебе не впізнали! Бал відкривали менует – що був головним етикетом XVIII століття, – полонез, або «польський танець». За новорічними столами, крім традиційних для Росії напоїв, з’явилися кава, шоколад, лимонад тощо.

У маєтках ще пишнішими стали застілля. Першими подавалися холодні страви: шинка і буженина, прошпиговані часником, потім розносили гаряче – зелені щі, раковий суп з пиріжками і паштетом, далі свіжопросолена осетрина, чищені ракові шийки, солоні перепілки, фаршировані качки – на будь-який смак.

На той час перед воротами трактирів або на їхніх дахах ставилися ялинки, прив’язані до паколів. Стояли вони там до наступного року і були таким собі «фірмовим» знаком питних закладів – так тривало на протязі XVIII і XIX століть.

Вважається, що звичай ставити на новорічні свята ялинку був завезений у Росію майбутньою дружиною Миколи I, прусською принцесою Шарлоттою (Олександрою Федорівною). Звичай цей підтримали німці, які мешкали в Петербурзі – як традицію своєї батьківщини, її обрядів, звичаїв, ритуалів. На свято Різдва Христового ялинки прикрашали ліхтариками та іграшками, цукерками, фруктами та горіхами і ставили їх тільки для дітей. Підлітки отримували книги, одяг, срібло, дівчатам підносили букети, альбоми, шалі. І взагалі, предмети рукоділля, усякі вироби з дерева, малюнки, вірші.

Ялинки в будинках багатих стояли до Хрещення, іноді й до кінця святок.

Продавали їх на ялинкових базарах: біля Гостинного двору, куди дари лісів привозили селяни з навколишніх сіл, на Петровській площі, а пізніше ялинки були помічені і в інших губернських містах. Почали з’являтися й публічні ялинки, біля вокзалів тощо, де влаштовували благодійний збір коштів для бідних дітей – багаті дами охоче давали гроші, шили одяг, купували для діток цукерки, іграшки. Гроші, зібрані за білети, віддавали бідним і сиротам. Правда, Діда Мороза і його незмінної супутниці Снігуроньки ще не було – дід Мороз у шубі, закудланій шапці, з білими кучерями і великою сивою бородою, з ялинкою в руці і з мішком, повним іграшок, за спиною, – з’являвся лише у різдвяних оповіданнях… Незмінними атрибутами новорічного свята Дід Мороз і Снігуронька стануть пізніше.

Двадцяте століття Росія зустріла традиційно, нічим не виділяючи новий, 1900-й рік, з вервечки інших років. Чомусь тоді це не вважалося особливим святом, як і взагалі рубіжним ювілеєм. Але підприємці на свою вигоду все ж використали прихід ХХ століття: в торгівлі з’явилося французьке шампанське «Конец века» і «Новый век». Московська парфумерна фабрика Остроумова запропонувало покупцям під тою ж таки назвою «Новый век» цілу серію: духи, пудру, мило, одеколон. У 1900 році вперше вийшов журнал «Новый век», видавництво Сойкіна «викинуло» в продаж розкішне видання з картами і таблицями – «На рубеже столетий»…

Московські свята відбувалися в приміщенні Манежу – з 26 грудня по 7 січня 1901 року. Там виставлялися величезні карти-діорами, що відтворювали найбільш значні події століття, що відійшло, безугаву грали три оркестри, давали п’єсу «Мировое обозрение». Увечері урочисто проїздили в Манежі на колісницях найбільші держави світу: Німеччина, Англія, Франція і, звичайно ж, Росія. Все сяяло і переливалося різнобарвними кольорами.

О дванадцятій ночі у всіх соборах і храмах міста здійснювалися молебні, після служби городяни мчали в ресторани і клуби, на бали і танцювальні вечори, не вгамовувалися у Москві до ранку.

Маленька Вірунька Левченко, семи годочків, здається, все ще вчорашня «полтавська галушечка» (а втім, повненькою вона була і в сім років), а вже тоді москвичка, запам’ятала прихід Нового, 1900-го року, а з ним і прихід нового XX століття, у якому їй випаде так мало пожити, – на все життя.

Можливо, й попередні новорічні празники були в сім’ї Левченків яскравими – а напевне ж так, – але їй чомусь запам’ятався лише початок нового століття. Можливо, тому, що тоді батько вперше поставив у залі ялинку (вона стояла в діжці з піском, що була замаскована марлею та білосніжною ватою), і Левченки гуртом за день до Нового року її наряджали і головною, коли прикрашали пахуче деревце, привезене з лісу, що пахло свіжою живицею і хвоєю, була, звичайно ж, вона, Вірунька.

Всі її слухалися – і батько, і мати, і навіть сувора бабуся, котра ні з ким і ніколи не погоджувалася, бо на все у неї були своя позиція і своя точка зору, – і робили так, як вона хотіла. Гуртом обвішали зеленаве віття ялинки цукерками з яскравими фантиками, почепили ліхтарики, у яких навіть блимали свічечки – так гарно було дивитися. Прибрана ялинка у них стоятиме до Водохрещі. Старалися всі, а найпаче батько. Його дочка зазвичай звала папою, але іноді, як хотіла зробити йому приємне, – татом. Це слівце, звертання таке до папи, вона запам’ятала ще з часів свого життя у Полтаві, коли ще була «галушечкою». Вже в Москві звернула увагу: коли вона називала батька цим малоросійським словом, батько аж квітнув, ставав добрішим, підхоплював її на руки, підкидав високо над головою – на мить у дівчини солодко і лячно водночас завмирало серденько, – і ловив зі словами: «Ах ти ж моя полтавська галушечка!..»

Того дня батько (він же «папа» на московський лад, папан на французький і тато на малоросійський) засипав дочку дарунками – приніс їх у білій торбі, що була в нього за спиною. Ще й білу бороду собі причепив і був схожий на смішного дідуся – Віруня підстрибувала і ляскала в долоньки, коли батько поставив торбу і почав з неї витягати дарунки. Віруня знову заплескала, аж долоньки собі відбила, так захоплено ляскала: цукерки, горішки, різні барвисті сухозлітки. А ще папа (який тато) висипав перед нею цілу купу іграшок. А найбільше Віруньці сподобалися принесені батьком книжки – святкові, вони ще пахли свіжою друкарською фарбою і мали розкішні малюнки. Там були й книжечки про піратів, різних морських розбійників та пригоди на південних морях, що їх дочка вже тоді обожнювала і «ковтала» десятками, хоч бабуся й не схвалювала таке захоплення онуки, а книжечки ті – вони виходили в дешевій серії, – називала «чтивом для прислуги». А ще батько подарував їй щойно тоді випущену розкішну книжку «На рубеже столетий» і перший номер нового – теж барвистого – журналу «Новый век».

Мамі й бабусі батько подарував (вручала дарунки, звичайно, Вірунька) набір духів, пудру та одеколон, що все гамузом називалося «Новый век».