Розділ «Частина четверта-2 В бананово-лимоннім Сінгапурі, співа і плаче океан…»

Липневу революцію 1917 року співак сприйме мовби захоплено – правда, між концертами, бо не було йому коли займатися ще й революціями, – а ось Жовтневу… Як писатимуть його біографи, він «утече від Жовтня». (Так-так, від того звичайного місяця жовтня, що звідтоді писатиметься лише з великої літери.)

Після того, як юнкерів було розбито і Зимовий палац взято змовниками, 25 жовтня 1917 року II Всеросійський з’їзд Рад проголосить про перехід усієї повноти влади і в центрі, і на місцях до рук більшовиків, що затулилися туманним формулюванням «перша у світі держава робітників і селян». У ніч на 27 жовтня з’їзд сформував радянський уряд – Раду Народних Комісарів (РНК) на чолі з В. І. Ульяновим (Леніним).

В «Истории революции» Троцький підкреслить взаємозв’язок між стихійним повстанням мас і організованою змовою. На противагу Лютневій революції, яка відбулася стихійно, події 25 жовтня являють собою комбінацію організованої, старанно підготовленої змови меншості і всезагального руху незадоволеного народу, який не мав однак чітких орієнтирів, а тому ним легко було заправляти. Розвиток подій з травня по жовтень 1917 року приніс більшовикам широку підтримку народу, адже Тимчасовий уряд і соціалістичні партії, що були представлені в уряді, довіру втратили, і тільки Ленін угадав бажання мас: фабрики – робочим, землю – селянам, мир – народам.

У листопаді 1917 року відбулися вибори до Установчого зібрання, вони проходили за партійними списками, і більшість отримали есери. Це не влаштувало Леніна. Коли групи міністрів скинутого Тимчасового уряду вирішили оголосити про дату відкриття парламенту, вождь наполіг на повному анулюванні тиражу газет, які опублікували це повідомлення. Блокуючи діяльність створеного Союзу захисту Установчих зборів, Ленін підписав «Декрет про арешт вождів громадянської війни проти революції».

Вже 27 жовтня була обмежена свобода преси і заборонені деякі соціалістичні газети, зокрема й органи преси Плеханова, Горького та інших. 7 грудня була створена Всеросійська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією і саботажем (в російській транскрипції ВЧК). Терор, що його здійснювала ВЧК, Ленін вважав невід’ємним елементом більшовицької державної практики. Тепер керування мало здійснюватися із ще більшою суворістю і твердістю, аніж у часи царизму. І терор чинив свої насильства не лише проти ненависного вищого суспільства, а й взагалі проти всього населення – жертви вже рахувалися десятками тисяч. Буржуазні партії були заборонені, їхні лідери оголошені поза законом, частково були арештовані, частково вбиті.

Коли заходила мова про диктатуру і революцію, Ленін невтомно наголошував: «Якщо ми не зуміємо розстріляти саботажника-білогвардійця, то яка ж це велика революція? Та ви тільки подивіться, як у нас буржуазна сволота пише в газетах? Де ж тут диктатура? Одні балачки і каша».

І постійно з якимось садистсько-мазохістським задоволенням підкреслював про необхідність суворих заходів для врятування революції – тобто більшовицької меншості, яка під виглядом диктатури робітників і селян захопила владу. У праці «Як буржуазія використовує ренегатів» Ленін писав:

«Чи мислима пролетарська революція, яка виросла з такої війни, без змов і контрреволюційних замахів з боку десятків і сотень тисяч офіцерів, які належать до класу поміщиків і капіталістів?»

І ще затятіше вимагав розстрілів, розстрілів, розстрілів…

5 січня 1918 року в Петрограді відбулося перше засідання Установчих зборів. Із 707 депутатів більшовиків було тільки 175, а соціал-революціонерів – 370. Коли засідання почалося, більшовики, а за ними й ліві соціалісти – о, як вони потім жорстоко поплатяться за свій промах! – залишили залу. Установчі збори встигли тільки прийняти закон про землю і проголосити республіканську форму правління, як озброєні солдати, проникнувши до зали Таврійського палацу, перервали засідання – як виявиться згодом, така інституція, як Установчі збори депутатів, не мала навіть своєї надійної охорони, і будь-яка солдатня могла легко вриватися на засідання – що й було зроблено. І відразу ж було оголошено рішення ВЦВК: Установчі збори розпускалися. Простіше – розганялися. І це був перший серйозний удар по демократії, як вважається – призвісткою майбутньої системи тоталітаризму.

Оцінюючи діяльність В. Леніна, міністр-голова Тимчасового уряду О. Керенський писатиме: «Для нього все, що було на користь і вигідно робітничому класу, уявлялось етичним, а все, що шкідливо – неетичним. (Такою ж для вождя «світового пролетаріату» була й правда. – В. Ч.) Така доктрина морального релятивізму, якщо слідувати їй до логічного кінця, неухильно веде до тієї аморальності, яка гранично стисло сформульована… якщо Бога немає, то все дозволено. І саме цю стислу форму духовного і морального нігілізму Ленін і його соратники використовували в якості керівного принципу своєї діяльності».

А втім, Леніну таке звинувачення було, як кажуть, до… Він вважав, що правий, що тільки так треба й діяти, маючи владу і силу, а все інше… гнилий лібералізм, загниваюча демократія і взагалі… Взагалі, інтелігенція – це гівно (його улюблений вислів, який він часто любив повторювати), і його розмете «диктатура пролетаріату». Під якою вождь розумів свою диктатуру, диктатуру більшовизму, що прикривається, як фіговим листком, робітничим класом…

Від такого «великого Жовтня» і вирішив тікати співак Вертинський. І втікатиме він після того, як переконається: після більшовицького перевороту йому не вжитися з новою, буцімто народною владою… І виною цьому буде вона, нова, буцімто народна влада. Так він був певен, і це швидко підтвердиться.

У жовтні 1917 року він під враженням загибелі трьохсот московських юнкерів напише романс «То, что я должен сказать…» Йому до сердечного щему-болю буде шкода молодих юнкерів, які загинули нізащо, а скільки б могли принести Росії користі! Про свій жаль – чисто людський, політика тут була ні до чого, – і розповідатиме в романсі. Але тільки він почне його публічно виконувати в Москві, як відразу ж приверне увагу ЧК.

Його викличуть до тієї таємної каральної поліції більшовицького режиму (таємної, хоч про її існування і «роботу» всі добре знали), про яку радянські енциклопедії писатимуть лагідно і чи не з любов’ю у статті «Державна безпека» (наприклад, в УРЕ, т. 3, стр. 304):

«ДЕРЖАВНА БЕЗПЕКА – в СРСР система заходів, спрямована на охорону основ суспільно-політичного й економічного ладу, територіальної недоторканності і незалежності радянської соціалістичної держави від посягань імперіалістичних розвідок тощо». (Ой, багато чого ховається в отому пресловутому «тощо».) Далі повідомляється, що ті функції «здійснюються Комітетом державної безпеки (КДБ) СРСР», що «початок існуванню органів державної безпеки (тобто КДБ) покладе створена за вказівкою В. І. Леніна Всеросійська надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією і саботажем».

А далі найцікавіше: «Органи державної безпеки (КДБ) забезпечують охорону державної таємниці, військової таємниці, виявляють і знешкоджують ворожу агентуру, розслідують справи про особливо небезпечні злочини, їхня діяльність здійснюється під керівництвом КПРС, на основі Конституції СРСР, суворого дотримання соціалістичної законності, широкої підтримки трудящих». (І це при тому, що державна варта, наприклад, йменується не інакше, як «карально-поліцейські органи, створені в травні 1918 року урядом Скоропадського для охорони буржуазно-поміщицького режиму й боротьби проти революційного руху трудящих України…»)

Отож, поета і шансоньє, артиста-виконавця Олександра Вертинського і викличуть у «чрезвычайку» – до Всеросійської надзвичайної (чрезвичайної) комісії для боротьби з контрреволюцією і саботажем.

«Ой, ой! – вигукне артист, страшенно далекий від державних таємниць, і чи не іронічно додасть: – Це ж якої честі я удостоївся у нової влади!»

Іронізуватиме передчасно.