Розділ «Частина четверта Є місто, яке я бачу вві сні»

Послушайте! Еще меня любите

За то, что я умру.

«Так що ж відбулося насправді? – запитує вже в наші дні Інтернет-видання. – Як трапилося, що молода жінка, яка володіла усіма доступними на той час можливостями (Якими? – В. Ч.), так безглуздо і швидкоплинно пішла з життя? У життєвому плані причина проста й однозначна. Взимку 1918–1919 року всю Європу охопила епідемія т. зв. «іспанського грипу» (в просторіччі «іспанка»), яка в деяких країнах забрала в могилу стільки ж людей, скільки Перша світова війна. Що вже говорити про Росію, де воєнні пристрасті були в розпалі, а система медичної допомоги, і без того не надто розвинута, практично розвалилась?! Віра Холодна ніколи не володіла міцним здоров’ям. Врахуємо ще і те, що за чотири роки своєї кінодіяльності вона знялася майже в сорока фільмах, практично раз на місяць на екрани виходила нова кінострічка з її участю (а грала вона, як правило, головні ролі). Такий шалений ритм не завжди витримували і більш сильніші актори-чоловіки. До того ж, на кінець січня 1919 року Віра Холодна брала участь у концерті на допомогу безробітним акторам, де, судячи по всьому, застудилася і підхопила «іспанку». В готелі «Брістоль» (нині «Красный») було холодно, і мати перевезла Віру до себе. Актриса прохворіла вісім днів. За станом її здоров’я слідкувало все місто. Але марно… Розтин показав (а втім, розтину, здається, якраз і не було. – В. Ч.), що причина смерті – набряк легенів. Ніякої отрути, зрозуміло, не було і в згадці… Півстоліття по тому вдалося знайти в архівах Одеси і Москви зразки тканин людей, які загинули від «іспанського грипу» під час Громадянської війни. Специфічного лікування від «іспанки», як зізналися медики, тоді не існувало…

Звичайно, сьогоднішня медицина змогла б вилікувати актрису.

Чи можна уявити її героїнею радянського кінематографа, який відображував у фільмах Кулешова чи Пудовкіна робітниць або студенток? Це все одно, що уявити собі Єсеніна, який оспівував би колективізацію, або Висоцького в якості депутата Верховної Ради (хоча теоретично таке було б цілком можливо). Тож мільйони поклонників її таланту, пояснюючи причини смерті свого кумира детективно-романтичними обставинами, де в чому були праві. Адже «королева екрана» не могла померти від банальної простуди: смерть «королеви» завжди фатальним способом передбачена на історичних скрижалях. Віра Холодна у цьому смислі – не виняток…»

Отож, офіційна причина смерті Віри Холодної: смерть від «іспанського грипу»…

Неофіційна (і разом з тим неймовірна) версія смерті Віри Холодної така: Віра Холодна була… отруєна з наказу «самого начштабу французьких військ (в Одесі, мається на увазі) Фрейденберга, з яким буцімто мала роман, і який начебто вважав, що вона випитала у нього секрети для більшовиків…»

Фантастика? Але кілька років тому в пресі з’явилася стаття, присвячена Вірі Холодній: «Королева екрана» як «дзеркало радянського шпіонажу». У цій статті була висунута версія про те, що відома кінодива Віра Холодна була радянською шпигункою в окупованій французькими інтервентами Одесі – далі вже, звісно, нікуди! Але у згадуваній статті цілком серйозно розглядалася «версія», що Віра Холодна «общалась с советским подпольем через своего знакомого Бориса Ржевского-Раевского, который вместе с чекистом Зиновием Дубинским были десантированы во «французскую» Одессу примерно в декабре 1918 года». Ні більше ні менше. А втім, версії, а їх можна понавидумувати й десятки, – для того й існують, аби їх висувати і здіймати шум-гам. Навколо себе, розуміється, автора тієї «сногсшибательной» версії…

Далі в статті, яку так і хочеться назвати не статтею-версією, а статтею-вигадкою, висловлюється… версія, що «к разведывательной деятельности Холодную могли привлечь и два видных деятеля киностудии «Мирограф» (Одесса), с которыми она снималась: актер Петр Инсаров и режиссер Иван Кабанцев, у которых профессия артиста мирно уживалась с профессией чекиста».

Цей розділ можна було б назвати – для більшої краси й загадковості – «Шпигуноманією». А чому б і ні? Інтригуюче і читабельно. Що все це суцільна вигадка, факти, притягнені один до одного, як кажуть, за вуха? Але хто буде розбиратися? Надруковано, значить, так і було. Сприймуть за чисту монету. Тим більше, в такій версії-гіпотезі (а це іноді видається за версію чи гіпотезу) – справжні прізвища, факти, дати, місце дії.

Ось хоча б так: «Улітку 1918 року на прийом до наркома Луначарського прийшло двоє відвідувачів – кінорежисер Петро Чардинін і московський кінопідприємець Дмитро Харитонов. Вони звернулися з проханням допомогти групі кінопрацівників виїхати до Одеси для знімання. (Було таке? Було). Нарком повідомив про це прохання командуючому військами Московського військового округу Миколі Муралову. Отримавши мандат, підписаний Мураловим і Луначарським, група відправилась в Одесу. В її складі були Віра Холодна та інші відомі всій Росії актори – Іван Мозжухін, Осип Рунич, Володимир Максимов, Вітольд Полонський. У листопаді Одеса була зайнята військами Антанти. І тут, в окупованому місті (увага! – В. Ч.) – схрестилися шляхи однієї з перших кіноактрис Віри Холодної і одного з перших (увага!.. Увага!! Увага!!! Як кажуть, зі слабкими нервами далі просимо не читати! – В. Ч.) радянських розвідників – Жоржа де Ляфара (Георгія Георгійовича Лафара), закинутого в Одесу під кодовим ім’ям Шарль для виконання спеціального завдання».

Можливо, якогось Ляфара-Лафара і справді «закинули в Одесу для виконання спецзавдання» (путі Господні і контррозвідки простим смертним невідомі), але до чого тут… Віра Холодна і кіногрупа Харитонова – Ханжонкова? Один Бог знає та ще автори подібних публікацій, але свої джерела вони тримають за сімома замка5ми.

Інший автор – простір для фантазії тут безмежний, – називає інших червоних розвідників, з якими буцімто співробітничала Віра Холодна.

Ось, будь ласка. «Відомий російський кіноактор Петро Інсаров (Апостол) і петроградський чекіст французького походження Жорж де Лафар (знову вигулькнув наш давній знайомий) пропонують актрисі Вірі Холодній (чому саме їй? Чи вона висловлювала де-небудь своє бажання стати розвідницею і співробітничати з ЧК?) домогтися впливу на начштабу окупаційних військ на Півдні Росії Фрейденберга і завербувати (просто так узяти і завербувати начштабу чужої армії? По-моєму, це навіть Вірі Василівні було б не під силу!) або купити, чому є підтвердження (де воно? Яке підтвердження?) його з метою припинення французької окупації Півдня Росії. 27 січня 1919 року до Москви, на Луб’янку, з кур’єром пішло донесення Лафара про Холодну: дама дещо інфантильна, але чутлива і мила, на нашу думку, обов’язкова. Що дивно (справді, все тут дуже навіть дивно. – В. Ч.), слава їй не запаморочила голову. Вона для неї обтяжлива. Фрейденберг захоплений нею понад усяке сподівання, липне до неї, хоча тримає себе в рамцях пристойності. (Спасибі начштабу хоч за це! – В. Ч.) Дама ця наша… (Себто червона і готова доносити в ЧК. – В. Ч.). Вплив її на Фрейденберга величезний. Апостол пропонує форсувати це діло у тому напрямку, про який була розмова…»

Ну і так далі в тому ж дусі.

Але з цього пива не вийшло дива. Не стала Віра Холодна червоною розвідницею і стукачкою, нічого не доносила у ЧК і навіть не збиралася опуститися до такого рівня. Та чого не придумаєш заради сенсації! І можливості пофорсити в якості автора!

А втім, кожен має право на сенсації, себто висловлювати свої версії й гіпотези. Бодай і притягуючи факти за вуха, видаючи бажане за дійсне. Але так було створено ще один міф про кінозірку «Великого німого»: виявляється, вона ще й розвідниця. Червона. Справді-бо, скільки талантів виявилося у Віри Холодної!..

Найживучіша неофіційна версія: отруєна денікінською контррозвідкою, «поскольку актриса не скрывала «красных» взглядов и имела большое влияние на «французского одессита», начальника штаба союзных войск на Юге России Анри Фрейденберга, фактически командовавшего вместо генерала Д’Ансельма французскими, греческими и белыми войсками и который, имея многократно превосходящие атамана Григорьева силы, самовольно эвакуировал Одессу 3–5 апреля 1919 г.». Гм-гм… Версія (див. тлумачний словник: один з кількох різних переказів, викладів або тлумачень якогось факту, події) все може стерпіти. Та ще на папері. Який, у свою чергу, теж все може стерпіти.

А далі… Далі «трезвый голос громко сопоставил дату кончины Веры Холодной (16 февраля) с датой ухода интервентов с Одессы (3–5 апреля). Полтора месяца разницы. Больше ничего сопоставлять было не нужно… Версия заглохла. Вся версия, в том числе и легенда о героической гибели красной разведчицы, как таковая. Зато стали появляться другие версии и легенды: обидные и возвышенные, вздорные и похожие на правду.

Грустный лирический фильм Никиты Михалкова «Раба любви» сам сотворил еще одну прекрасную легенду, родил новую вспышку интереса к судьбе актрисы, а, стало быть, и «повторение пройденного» – к легендам о тайном расстреле, отравлении и даже удушении ее с помощью «запаха белых лилий».