Розділ «IV»

Виконавець

Василько м’явся і думав. Йому було незручно, що він не зміг побачити такого великого чорного пса.

— Ну, гаразд, — сказав я, — грім з ним, з тим псом.

Як Василь міг його не помітити, зрозуміти було важко. Пес сидів нерухомо на зовсім чистому та видному місці. Поблизу не було ні дерев, ні кущів. Може, він опинився за якоюсь нерівністю — сніговим заметом абощо. Все ж таки він нижчий, ніж я, і, можливо, більша його частина заховалася за заметом. А якщо зверху й стирчала голова, Василь здалеку просто міг не звернути уваги. Адже він не знав, де, з якого боку від мене повинен бути той пес. Проте я не бачив там ніяких кучугур, принаймні так мені здавалося.

Словом, усе це вже вкрай набридло, і я вирішив до кінця сезону змінити угіддя.

І мисливське щастя не забарилася. Наступної неділі ще зранку я натрапив на свіжий заячий слід. Безперечно, заєць ішов на відлежку. Його слід мальовничо блукав серед кущиків заметеної снігом трави, і, видершись на пагорб, я вже зрозумів, де він ліг. Хоча вухань все-таки зірвався несподівано і не дуже близько, я встиг прицілитися і покласти його класичним пострілом. Ось вона, довгоочікувана мисливська радість! Ось вона, нарешті. Заєць був старий, важив добряче. Я вчепив ременя, закинув здобич за плече і продовжив полювання, точніше, тепер уже прогулянку. Це — лише перший заєць за сезон, що цього року виявився для мене геть невдалим. Паскудний собака звів його нанівець.

Находившись доволі, я вже повертав додому, коли помітив ще один плутаний слід: переївши за ніч, куцохвостий наче засинав на ходу. Стрибки його ставали щораз частішими — він буквально ліпив слід на слід, просуваючись до своєї, нарешті обраної для денного сну, точки. Звичайно, це було проти усіх правил. Я полював сам-один і не мав права стріляти другого зайця, але не втримався. Я мов зголоднів. Плутаючись у його сонних, але хитрих слідах, усе-таки боявся, що він мене перехитрить, на черговому повороті вискочить десь за спиною і миттю зникне в заростях. Слід знову повернув. Тут уже почався високий бур’ян, який стирчав з-під снігу, і навіть ріденькі кущі. Нарешті я вловив його рух. Все ж таки він стартував майже позад мене. Рушниця ніби сама злетіла до плеча, тоді як я миттєво розвертався. Сама ж вона і опустилася — позаду йшов мій знайомий бродяга. Так само, як і завжди, низько схиливши свою лобасту голову із зім’ятими вухами, він сунув за мною і зупинився, коли я його побачив.

Я остовпів. Цього разу пес був значно ближче, ніж востаннє. Напевно, він потроху звикав до мене. Тепер його можна було краще роздивитися. Шерсть на псові була просто жахлива — брудна, місцями звалялася і повипадала, а на грудях висіла якимись віхтями. Розкрита паща… І ще — я не бачив його очей, їх ніби не було. Вони не блищали. Безперечно, пес був хворий. А може, він скажений? І я сам здивувався цьому абсурдному припущенню. Скажений пес давно би здох. Це якась заразна собача хвороба, яка так понищила його. Але те — ніщо порівняно з чудесами, які він витворяв, з якою впертістю переслідував мене, варто було лише вийти на полювання. Я відмовлявся розуміти те, що відбувалося. Людині, яка змалку проводить час в лісі, стикається з різною звіриною, вивчає її повадки, часто доводиться бачити щось цікаве, дивовижне. Нерідко те, що вона спостерігає, буває важко пояснити. Безліч історій розказано, книжок написано про це. Багато з них мені доводилося чути, читати. Немало пощастило побачити й самому. Але таке… виглядало більш ніж дивним. До того ж це були не мої спостереження. Навпаки — спостерігав за мною він. Не я, а він контролював ситуацію, яка ставала дедалі дивовижнішою і все більше мені не подобалася. А можливо, я сам був у всьому винний. Без сумніву, з точки зору будь-якого іншого мисливця, все це виглядало смішно. Точніше, смішно виглядав я сам зі своїми ваганнями та припущеннями. Мені конче потрібно було з кимось порадитися. І, мабуть, допомогти могла єдина людина — Антонович. Тому, тільки-но видався вільний час, я зібрався і поїхав на хутір.

Старий зустрів мене радо. Він порався на подвір’ї з колесом до підводи, і, напевно, в нього щось не клеїлося, бо, побачивши мене ще здалеку, дуже зрадів і відразу ж кинув колесо та інструменти. Ми увійшли до хати, Антонович завалився на лавку спиною до грубки — очевидно, це було його звичне місце.

— Дай лише трохи відсапаюся, — прогорлав він, наче я був глухий, — а тоді щось будемо робити.

— Робити нічого не будемо, — відповів я, — будемо говорити. Хочу порадитися з вами. Ви багато в лісі буваєте, бачили всяких дивовиж…

— Бачив, бачив, — підтвердив Антонович, — усього бачив… А що таке? Розказуй, хлопче!

— Так ось, те, що спостерігаю вже місяць, є надзвичайно дивним, і я не знаю, що мені робити. Якби розповісти комусь — точно засміяли б. Ну а вам уже мушу.

Антоновича тішило, що для поради я обрав саме його, і він уважно слухав. А я виповідав йому цю незвичайну історію про чорного пса, який щоразу тягався за мною: про наш з Васильком експеримент, і про те, як він миттєво зник, почувши Григорія, коли ми з ним вистежували косулю біля сосняку, і як несподівано опинився зовсім в іншому місці — майже за 20 кілометрів від лісу, там, куди я втік від нього, і про його морду, яку я добре роздивився під час нашої останньої зустрічі. Розповів і про ту причину, з якої я досі його не застрелив. Розповів усе.

— Цікава історія, чоловіче, я тобі скажу… — замислено відповів старий після хвилинного мовчання, — і я, бувало, бачив дещо дивне, пов’язане зі здичавілими псами. Собака — тварюка розумна й хитра. І ось що я тобі скажу, хлопче. Така моя думка і щира порада. Якщо ти не впевнений, то я тобі скажу просто — нечистої сили немає. Я це знаю точно. Якби вона була, я б її давно вже побачив. Де тільки я не бував! Он мені вже «сімдесятка». Отож якщо так, то це звичайнісінький дикий пес. Старий та хитрий. А що йому від тебе треба, того я не знаю. Та й яке то має значення? Я тобі так скажу. Ти наступної неділі візьми рушницю та йди собі до лісу. Тілько надто грубого шроту не бери. Йому й чотирьох нулів вистачить, побачиш. Аби влучило. Тільки крохмалю насип до шроту, щоб кучніше було, розумієш? О! Добряче поціль його в груди. І повір мені — тобі не буде гріха.

— Був колись у мене пес, — додав старий після невеликої паузи, — давно вже. Задушив одного разу він кота. Але той встиг дуже подерти йому очі. Так і осліп. І щось таке після того на них понаростало, що й очиць не було видно.

Так, я знав. Знав, що він мені нічого іншого не порадить, однак після розмови зі старим відчув полегшення. І вирішив, що наступної неділі піду до лісу й саме так зроблю. Адже це був єдиний реальний вихід.

Наступний розділ:

V

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Виконавець» автора Волков О.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „IV“ на сторінці 2. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи