Розділ «XXII»

Дорога Світлано!

Мабуть, ми більше не побачимося. Скажу щиро, мені прикро, що таке насправді можливе. Адже спогади про тебе — це єдине приємне, що залишилось у моєму житті. І якщо це все-таки станеться, хочу, щоб ти знала, — я нічого не міг удіяти. Дякую за все, що ти для мене зробила і хотіла зробити. Хочу, щоб у тебе залишилося щось на згадку про мене. Будь щаслива.

Завжди твій — Юрій.

Новий день розпочався з сумних спогадів. Несподівано переді мною пропливла значна частина мого життя, яка передувала теперішнім подіям. Я не намагався нічого згадувати. Вони прийшли самі. Все вийшло якось спонтанно. Я згадав приїзд сюди, потім початок свого життя тут, роботи. Згадав знайомство з Борисом, Григорієм, Семеном та іншими, наші спільні справи, проведені разом полювання. Потім я згадав Жанну і все пов’язане з нею, до найменших подробиць. Дивно, що ці спогади вимагали так мало часу. Все було ніби сконцентровано, стиснуто на якійсь фантастичній стрічці, що пропливала зараз переді мною. Потім я згадав Бурана і наші з ним довгі подорожі в дивовижну країну осінніх озер та зимового лісу, які обірвалися так передчасно та несподівано.

Далі пригадався Уренгой — давно минулі часи, той самий будзагін, а також недавня подорож до Сибіру. Спливли в пам’яті Сашко Гессленг, Мітяй, Серьога і, звичайно ж, один з імовірних винуватців моїх нещасть — Мішка-шаман, який пішов назавжди, забравши з собою стільки таємниць. Багато дав би я за можливість зустрітися і поговорити з ним, ну, і ще, звичайно, з Жанною. Тільки вони самі змогли б дозволити мені виключити свої напрямки з моєї «карти». Та це було неможливо.

Промайнули переді мною й інші образи — Сергія, різьбяра-каліки та діда з Надлісного, хлопців з Петрової бригади, Васюхи з напарником та Тимофія Губіна — випадкових людей, посередньо причетних до моєї невеселої історії, тому й спогади про них не зайняли багато часу.

Останньою згадкою була Світлана, наша вчорашня зустріч. Пригадався зміст написаного мною листа. Гарний вийшов лист. Невже вона колись прочитає його як лист з того світу? Невже таке можливо? Я знову згадав її обличчя і пожалкував, що мені так і не вдалося на прощання подивитись ще раз в її очі з такими гарними ледь помітними зморшками втоми на нижніх повіках не крізь окуляри.

Я довго лежав. Вчора вона так багато говорила до мене, а я практично нічого не чув. Шкода. Зараз я не міг пригадати бодай щось з її висновків та припущень. Міг тільки сказати напевно, що всі вони стосувалися тільки героїв моїх розвідувань. І, що я пам’ятав точно, — ні слова не було сказано про головного винуватця моїх нещасть. Про нього вона не вимовила ані слова! Його для неї наче не існувало. І я несподівано відчув роздратування. Вона, фахівець у таких справах, у крайньому разі, більший ніж я, не удостоїла його навіть словом. Я не чув її доводів учора, я вірив їй, але згодитися з цим не міг. Хай там що, я не здатний був ігнорувати його. Що він таке? Мені так і не вдалося позбутися переконання, що, якби я зумів розкрити його сутність, було б нескладно назавжди здихатися і його самого. Я відчував нутром, що це так. Можливо, проводити це довготривале розслідування було безглуздо?

Я скочив з ліжка і схилився над розгорнутою на столі «картою». Вже не один тиждень лежала вона тут, доповнюючись щодня всілякими новими кресленнями. І скільки їх ще з’явилося б на ній за один, два місяці? А за рік? Сотні, можливо, тисячі нових напрямків! І лише один із них був правильним. А може, за цей рік правильний напрямок взагалі ще не з’явився б! Але ж я не маю року! Мало того, я був упевнений, що в мене немає і місяця, а скоріше, навіть і тижня. А якщо цього правильного напрямку пошуків взагалі неможливо знайти? Якщо я геть забув те, що пов’язано з ним? У такому разі всі зусилля виявляться марними. Всі, до самого кінця.

А пес — ось, тут. Нехай він не матеріальний, але реальний! Його можна дослідити, вивчити, видерти з нього таємницю. Зрештою, його все-таки можна вразити, знищити. На цьому світі немає і не може бути нічого такого, чого не можна знищити! Треба лише знати як. Звичайно, це важко, та все ж реальніше, ніж шукати те, не знати що.

Я вдягнувся та зварив кави. Відчувалося, як приливає жар до лиця, а мозок, наче в лихоманці, шукає можливі варіанти виходу. Моя агонія починалася з новою силою. До того ж відмовлятися від останнього шансу було не в моїх правилах. І несподівано я відчув натхнення. Напевно, це останнє натхнення відчаю. Хай так, але мені хотілося діяти і зробити йому хоч щось. Хоча б якусь шкоду. Щоб його бридка безока морда не глузувала з мене. Щоб він знав — не можна катувати мене до нестями. Я не хотів бути для нього придорожнім стовпом, на який він міг підіймати задню лапу, коли забажає. В мені буквально кипіла лють до цієї істоти, точніше, до цього явища.

Час до обіду минув за безперервним питтям кави у вишукуванні способів знищення мого переслідувача. Власне, в те, що його вдасться знищити принаймні зараз, я не дуже вірив. Хай так. Але мені потрібно завдати йому хоч якоїсь шкоди. Довести самому собі, що таке можливо, що з ним можна боротися. Мене бісило усвідомлення того, як він безжально та методично робить свою справу. Несподівано я пригадав старовинну гравюру на замках своєї рушниці. Порівняння напросилося мимоволі. Існують породи гончаків, які не летять за дичиною, як інші, в суцільному екстазі з божевільним гавкотом, з надією схопити її. Такий гончак іде по сліду спокійно та неквапно. Натомість він ніколи не загубить сліду й не втомиться, здатний робити це годинами і навіть днями. А десь за деревом, заручившись терпінням, тихо стоїть мисливець. І звір, що плутає сліди, намагаючись позбутися невтомного переслідувача, який учепився, немов реп’ях, рано чи пізно пройде поблизу нього. Гримить постріл. Все скінчено.

Я підвівся, вражений цією принципово новою думкою. А що як я також його дичина? Що як він, наче той висловухий неповороткий гончак, не може завдати ніякої шкоди і лише лякає здобич, тобто мене, своїм невтомним переслідуванням? У такому разі повинен існувати і той, хто причаївся десь в очікуванні моменту, коли я нарешті опинюся там, де треба, щоб натиснути на гачок. Хто він?

І я пригадав, як двічі вже опинявся на волосинку від загибелі, відтоді як пес почав переслідувати мене. Як я задихався, привалений землею у погребі; згадався обріз у руці вбивці з непохитним поглядом. Можливо, в один з цих моментів я і мав, нарешті, перетворитися на його трофей? Просто йому не пощастило. Але гони ще тривають…

Хто ж він? Осягнути це було понад моє розуміння. Я відчував себе нездатним на це. А поки що мене переповнювало бажання перекусити навпіл хоча б того, хто, виконуючи волю господаря, біг за мною, заганяючи в пастку.

Та нічого конкретного вигадати я не міг. Усі мої ідеї розбивалися об один факт — пес був нематеріальний. Він не залишав слідів на снігу, йому не шкодили постріли з рушниці, його ніхто не міг побачити. Ніхто, крім мене. Отже, логічно, що не завдадуть йому шкоди й вогонь, і вода, й електричний струм… То чим тоді на нього діяти? Можливо, існують якісь поля, наприклад електромагнітні, або щось подібне, які могли б впливати на такі явища? Але як це здійснити? Все здавалося нереальним, та й не гарантувало успіху. І все ж таки, і це доводила історія людства, не може бути такої зброї або сили, проти якої немає захисту, протидії. Потрібно тільки її винайти.

Досі я схилявся до ідеї впливу на нього матеріальними засобами. А що як піти кардинально іншим шляхом? Якщо він не б об’єктом матеріального світу, цілком логічно спробувати діяти на нього якимись нематеріальними силами. Якими? Що найвагоміше я міг застосувати проти нього? Я миттєво пригадав розповіді Світлани. Злість? Ненависть? Я і так ненавидів його. Та йому це було однаково. Він спокійно робив свою справу. Що ще? Піти в протилежному напрямі? Полюбити його? Запросити до хати, дати підстилку і миску? Нісенітниця, маячня. А що як… Світлана казала, що є чорна та біла магії, що як вони могли б на нього подіяти? Та ні, я на цьому не розуміюся. А Світлана читала про це, казала, що знайома з якимись теоріями. Якби це допомогло, вона запропонувала б мені. Все не те… А що як його вб’є просто моя байдужість? Коли він побачить, що я його не боюся? І я вхопився за цю ідею. Він був нематеріальний і діяв тільки на мої почуття, емоції, на мою свідомість. Тобто на такі ж нематеріальні речі, як і він сам! Я повинен був позбавити його місця в цьому просторі, не дати їжі та повітря, а ними для нього був, безперечно, мій жах. І тоді він піде від мене. І я, наче потопельник за соломинку, схопився за цю ідею. Адже вона була моїм останнім шансом.

Та легко виявилося сказати — я не боюся. Важче — справді не боятися. Я опинився перед завданням, рівень якого явно мені не під силу. Можна переконувати себе до нестями. Але керувати власними емоціями та почуттями? Я вперто продовжував цей безглуздий аутотренінг і розумів його марність. Я не міг примусити себе не боятися його десь там, у глибині підсвідомості, так само, як і любити, або, припустімо, хотіти, щоб він залишився зі мною назавжди. Людина не здатна себе в такому переконати. Я міг би зараз вийти за двері, піти куди завгодно, аби зустрітися з ним. Я відчував себе здатним на це. Але, щоб не боятися в глибині душі… Отже, і цей спосіб мені нічого не давав. І раптом божевільна ідея, наче блискавка, простромила мою свідомість. Від неї навіть стало спекотно. Я не міг примусити себе не боятися його в підсвідомості, але міг це принаймні продемонструвати йому. Якщо пересилити свій жах, підійти до нього і сказати, що не боюся? Він не розуміє слів. Говорити безглуздо. А що тоді зробити? Я знав. Залишалося підійти і торкнутися його. І що, він зрозуміє, що його ніхто не боїться, і втече? Але ж мене тільки від думки про це вже охоплював відчай!

День минув непомітно, і за вікном уже смеркло. Не тямлячи, що роблю, я підвівся і вдягнув куртку. Здоровий глузд підказував, що не варто цього робити. Та ні, він не підказував. Він кричав криком! Але я не слухав. Мною оволоділа якась одержимість божевільною думкою, і, відчинивши двері, я вийшов надвір. Від безперервного сидіння за столом заклякли ноги, після випитої кави крутилася голова та добряче гупало серце.

Дійшовши до парку, я оглянувся. Чорна пляма розпливалася в пітьмі за кілька кроків від мене. Чи давно він плентався за мною? Навколо — тиша. Небо геть-чисто обсипане зорями. Повітря так приємно, по-весняному, пахло. Я ступив уперед. Але він не позадкував, зберігаючи належну відстань. Пес залишався сидіти. Ще один крок, і… ще. Тепер нас розділяло якихось два кроки. Він ніяк не реагував на моє наближення, сидів, опустивши голову, і зараз пітьма не давала змоги бачити, як рухаються його боки. Скажено билося серце. Не треба було пити стільки кави. Пульсувало навіть у ямці під шиєю. Що далі?