Розділ «XX»

Ажгібесов зміряв мене поглядом і просто сказав:

— Ну, гаразд, раз уже такі проблеми.

Кафе було недалеко від лікарні, і ми всілися, знайшовши підходяще місце в кутку.

— То що там з вашим родичем? — випивши чарку і закусюючи, запитав він.

Його манера їсти була такою ж, як і ходити, — дрібно та швидко. Проте своєю простотою та раціоналізмом цей чоловік викликав у мене симпатію. Я, як міг, описав йому зовнішність свого «родича».

— А-а-а… Хаврюков? Як же не пам’ятати? Звичайно. Рідний мій, такі пацієнти на все життя запам’ятовуються, повір мені. Що ти там кажеш, отруїли його? Хто тобі таке сказав? Та він сам себе отруїв! Пив, як швець. І зараз п’є?

Я мовчки кивнув.

— Ну так от, була в нього проривна виразка, як зараз пам’ятаю. Його вже такого привезли — в стелю дивився. День чи два вдома сидів. Ну, розумієш, що це таке? Була в шлунку виразка, трісла, і весь харч разом із брагою поміж кишок пішов. Це ж катастрофа, серйозні справи! Ну, прооперували ми його вночі, а на другий день у нього біляк почався. Ну, біла гарячка, знаєш?

Я кивнув.

— Та він же, як з’ясувалося, чорно пив! Вони, розумієш, як п’ють регулярно, то ще нічого. А як їм раптово перекрити алкоголь, таке може початися! І як я тоді упустив це? Ми завжди, як потрапить хтось підозрілий, кажемо родичам, щоб приносили щодня грам по сто, щоб такого не сталося, а тут… Рідний мій, ти б бачив, що він виробляв! На другий день марити почав. Чекай, що це було? А, точно! Собаки за ним ганялися! Скочив він з ліжка, уяви собі, разом з усіма швами, трубками, це ж увесь живіт трубками понатиканий! Разом з крапельницею! З усім тим хазяйством зірвався і погнав коридором. Бачте, пси якісь за ним гналися. А то ще й на вечір почалося, нікого у відділенні немає, самі дівчата — сестри та санітарки. Давай ловити — та де там! Він голий, з трубками коридором літає! Ледве скрутили. Мусили простирадлами до ліжка прив’язати, накололи, ледь приспали, а назавтра знову те саме! Я думав, ми його втратимо. А йому хоч би що! Так і виписався на восьмий чи дев’ятий день, і хоча б один шов розійшовся! Вони, оті худі алкаші, взагалі дуже міцні…

— Пес, — сказав я, — пес за ним біг, а не собаки. Один великий чорний пес.

— А… ти знаєш, точно! — Ажгібесов навіть зрадів. — Ти знаєш, справді. Ну, забув я, давно вже було… А що, ще й досі бігає?

— Бігає, — сказав я. — Не знаю, що й робити.

— Ну, так це закономірно, — заявив він. — Алкогольний делірій. Звичайна справа. І не таке буває. І динозаври бігають, і тигри, і миші… Кому що до вподоби. Як надивишся на те все… Буває, лежить цілий день і коня запрягає: «Манька, с-сука, виводь гнідого!» І — водить руками, «запрягає». А за п’ять хвилин знову: «Манька, с-сука…» І так цілий день. Ось до чого допиваються. А ти кажеш…

— Ви впевнені, — запитав я, — що це пов’язано з пияцтвом?

Він подивився на мене як на дурного.

— А з чим же? Знаєш, скільки я їх перебачив? Ой, п’є наш народ… У нас і нарколог є, але ми його навіть не кличемо тепер на таке — самі вже наркологами поставали. Виведемо з делірію, шви познімаємо — і в наркодиспансер. Ти свого, до речі, завези туди. Воно, звичайно, не допоможе, якщо все життя не просихає, але завезти можна…

— Ну, а все-таки, — не заспокоювався я, — якщо не алкоголізм, що ще може бути причиною таких видінь? Невже тільки горілка?

— Шизофренія, — безапеляційно заявив він. — Психоз. Але, повір мені, це не той випадок. Вези його прямим ходом у наркологію, там розберуться. Може, хоч буде спокій на якийсь час. А там знову почне.

За годину ми з ним приємно розпрощалися, а ще за якийсь час я вже стояв в аеропорту. До вильоту залишалося кілька хвилин. Я підійшов до однієї з кас і простяг у віконечко конверт, попросивши передати його черговому міліції. Там лежали гроші, за які вже не можна було щось купити, целофановий пакет з картками та аркуш, де я накидав пояснення, які вважав необхідними. Потім, проходячи повз урну для сміття, непомітно опустив туди більше не потрібний мені пістолет і злився з натовпом людей, що прямував до місця посадки.