Розділ «XV»

— Так, я вас слухаю. Справді, не пам’ятаю. У нас щороку працюють будзагони, отож чотирнадцять років тому… Не пригадую.

— Вибачте ще раз, мені потрібно дещо у вас запитати. Ті з ваших колег, кого я знав ближче, вже не працюють, тому змушений потурбувати вас…

— Так, я слухаю!

З інтонації відчувалося, що він не налаштований на даремні балачки.

— Сергію Анатолійовичу, під час перебування в будзагоні мені довелося прокладати електролінію поблизу покинутого села — Гачилівки. Ви в курсі, про що я кажу?

— …Так, пригадую, була в нас така ділянка, — відповів він після невеличкої паузи.

— У нас тоді бригадиром був Сашко Гессленг, пам’ятаєте його? І ви до нас кілька разів навідувалися, — продовжував я.

— Так, колись я мав таку ділянку. А що ви хочете? Я не розумію…

— Зараз я поясню. Там, у Гачилівці, залишалося тоді ще кілька жителів і серед них один на прізвисько Мішка-шаман. Самотній чоловік, старший від вас… Він ще працював на циркулярці, навіть для нашої бригади різав дошки. Ви знаєте такого?

Головний інженер відхилився від трубки і щось до когось промовив, але я не розібрав що.

— А що вам потрібно? — знову заговорив він до мене. — Чому ви дзвоните?

— Мені треба про нього розпитати, — якомога ввічливіше сказав я. — Я хотів би уточнити, чи мешкає він там зараз. У мене були з ним деякі справи, і я хотів би приїхати і знайти його. А шлях, самі розумієте, не близький…

— Не мешкає, — знову пошепотівшись з кимось, відрізав мій співрозмовник, якого тепер язик не повертався навіть поза очі звати Серьогою. — Помер він.

— Помер? — миттєво пригадалося сказане Світланою, вона наче у воду дивилася. — А… що сталося?

— Послухайте, як вас… Корнійчук, якщо не помиляюся? У мене робоча нарада, купа людей у кабінеті! Він що, родич вам? Я взагалі його сто років тому зо два рази тільки бачив, а ви — «а що, а як…» Он мені підказують, що в нього ні з ким не було спільних справ, окрім пляшки. Давайте закінчимо.

— Сергію Анатолійовичу! — благав я. — Ну хоч скажіть, коли це сталося? Я ж до вас ледве додзвонився! Півдня сиджу на телефоні!

Він знову відвернувся від трубки, але, напевно, не прикрив її рукою, і цього разу я почув здалеку:

— Максимовичу, коли цей корівник у Полхові згорів, ти не пам’ятаєш? Бо замахав уже… — і повертаючись до мене: — Та вже з півроку скоро буде…

З трубки, яку я поклав на стіл, чулися короткі гудки, а мої губи в якомусь запамороченні самі повторили:

— Скоро буде півроку…