Розділ «XIII»

— Сподіваюся, тут я зможу вам легко допомогти, — сказала Світлана. — Той самий гіпноз. Зараз ви згадаєте.

Зараз я згадаю. Щось знову несміливо засмоктало під грудьми. Мене чекало ще одне випробування або розчарування. Що зараз подарує мені ця дивовижна жінка? Повна невідомість. Зараз….

Вона повернулася зі знайомим нічником та лампою, і за кілька хвилин перед моїми очима знову попливли хвилясті золоті рибки на м’якому блакитному тлі. Я зробив зусилля.

— Не треба, — спокійно сказала Світлана, — не витрачайте енергії. Зустріньтеся зі мною поглядом. Ми з вами контактуємо через погляд. Тільки через погляд. Це дуже легко, — вона говорила повільно, її голос звучав, наче музика. — Не бійтеся. Розслабте усі м’язи… Не думайте… Пустіть мене всередину…

Я невідривно дивився в її неповторні очі. Прості та спокійні. Вони діяли як знеболювальні ліки. Поступово я починав бачити повіки і навіть тоненькі, ледве помітні зморшки в куточках біля очей, лише тепер усвідомлюючи, що на них вже немає окулярів. А стан, у якому я перебував, неможливо було передати. Щось близьке до блаженства. Я занурювався в її погляд і хотів, щоб це тривало без кінця. Божественна Світлана…

Та раптом я відчув, що все зараз скінчиться. Майнула думка: «А для чого це все?» Я не хотів її пускати, але вона пролізла до моєї свідомості. Навіщо? Миттю все пригадалося. Її повіки здригнулися, і вона легенько поклала свою долоню на мої. Це довершило ефект — чарівна аура зникла. Стало зрозуміло, що все вже завершилося. Я через силу проковтнув. Світлана мовчала.

— Ну? Що? — ледве зміг вимовити я.

Її губи розтулилися… Зараз з них злетить те, що, може, змінить усе або не змінить нічого! Але вони вимовили тільки два слова, які нічого не означали. Точніше — означали повну нісенітницю.

— Мішка-шаман, — сказала вона.

Я роззявив рота і лупав очима. Більшу дурницю важко було вигадати. «Мішка-шаман». Що це? Напевно, з якоїсь книжки. Але я навіть не пригадував, щоби читав про таке. Можливо, дуже давно. Шамани — це десь у Сибіру, на півно…

Моя думка зависла на середині. Мабуть, на якусь мить у мені зупинилося все, не тільки думка. Я схопився руками за стіл, підводячись. Напевно, я зблід, тому що Світлана, злякавшись, також скочила зі свого крісла й схопила мене за руки, а я машинально ступив кілька кроків до виходу, поки зрозумів, що вона міцно мене тримає.

— Куди ви? — схвильовано спитала вона. — Куди ви йдете?

Тільки це запитання примусило мене остаточно отямитися.

— Дякую, — сказав я. — Ви зробили диво. Мені треба йти. Мені терміново потрібно їхати.

— Куди їхати? — не розуміючи, перепитала вона.

— До Уренгоя.

— Куди-куди? До Уренгоя?! Це що — Росія? Сибір? Навіщо?

Але я не міг так просто стояти на місці. Я дізнався усе, що мені було потрібно, усе, що можна було знати на даний момент, і тепер не міг стояти на місці ні хвилини. Я прагнув діяти. Я мусив їхати до Уренгоя. Негайно! Але Світлана просто-таки вчепилася в мене зі словами, що нікуди не пустить, доки не знатиме, в чому річ.

— Я не можу. Я не можу сидіти і розповідати байки, тоді як щойно дістав можливість зробити щось для свого порятунку. Пожалійте мене, прошу вас. Мені так довго довелося бути загнаним у глухий кут, і ось нарешті…

Та вона й слухати не хотіла. Я майже насильно був засаджений назад у своє крісло. Переді мною з’явилася чашка кави, а Світлана без упину говорила, не дозволяючи мені вставити навіть слова. Пручатися було важко. Несподівано з’явилася спрага, така сильна, що чашку з кавою я випив одним проковтом. Від міцної кави на голодний шлунок навіть закрутилася голова і тілом розлилася якась легкість. Я відкинувся на спинку й заплющив очі…