Розділ «X»

— Історію про те, як ви побачили щось незвичайне.

— Я не розумію, про що ви говорите.

— Вам довелося зіткнутися з чимось незвичайним, і, кажуть, це стало причиною вашої хвороби.

— Я не пам’ятаю, — він знизав плечима, — щоби бачив щось незвичайне.

— Так, ви не бачили, а вони бачили. А ви їм не вірили. Це була якась темна постать, що йшла лісом. А невдовзі після цього з вами сталося це нещастя. Хіба не так? Хіба ви можете пригадати іншу причину?

Я дивився в його очі, але бачив одне — йому була неприємна ця розмова. Замість відповіді він попросив мене відкрити шухляду в шафі й дістати звідти папку з паперами. Вона була стара й розтріпана, ледве трималася купи. Попорпавшись, він дістав звідти такий самий затертий документ і простяг мені. Я звернув увагу на штамп у його верхньому кутку — Київський науково-дослідний інститут неврології та нейрохірургії. Зміст виписки зводився до того, що в хворої дитини, Кавінського Петра, п’ятнадцяти років, захворювання, яке називається мієліт, гостра форма, з паралічем ніг, і що проведене лікування не дало ніякого ефекту.

— Але ж… — я повернув довідку, не знаючи, що й сказати.

— Ви хотіли знати про мою хворобу, там усе написано. А більше пояснити я вам не можу. Я не лікар, а неграмотний дядько, ще й каліка.

Мені стало зрозуміло, що витягнути з нього щось цінне навряд чи вдасться.

— Пробачте, що потурбував вас, — я підвівся. — Але все ж таки скажіть мені, той випадок — правда? Таке справді сталося перед тим, як ви захворіли? Скажіть мені правду! Вони таки щось побачили?

— Хто що бачить, я не можу вам сказати. Знаю лише те, що бачу сам, — відповів каліка. — А ви, як були дитиною, ніколи не вигадували чогось страшного, яке потім вам ввижалося?

Говорячи це, він знову не дивився на мене аж до тієї миті, коли я вийшов за двері. Дістаючись до автобуса, я зав’язував розмови з кількома селянами, та ніхто не квапився інтригувати мене темними історіями.

Важко сказати, як належало оцінювати результати поїздки. Скоріш за все — ніяк. У будь-якому разі я не мав фізичної змоги розібратися в здобутому матеріалі. Тому і вирішив надати це право Світлані. Я мав лише збирати сміття, виконувати чорнову механічну роботу. Такий метод був ефективнішим. Кожен повинен робити те, що вміє краще. Тільки так можна ліпше використати шанс, шанс врятуватися. Це особливо гостро відчувалося в такі моменти, як тоді, коли я йшов додому, повертаючись із залізничної станції. На щастя, трапилися сусіди. Вони щось говорили, ділилися враженнями про минулий день, але я нічого не сприймав. Десь поруч, дуже близько, знаходився той, хто перетворився на мою тінь, я знав, чув спиною, що він там, позаду. На відстані, яка щодня скорочувалась.