Розділ «Частина З Доріан»

— Я мушу когось малювати. Ти сама знаєш, що вибір я роблю не такий, який би й сам хотів. Не завжди.

— Ти знаєш, чому мене перестав малювати? Знаєш, правда? Що ти відчув тоді?

Тарас якусь мить мовчав. Я бачила, що він вагається. Але, напевне, він і сам розумів, що краще сказати зараз — більше шансу в нас не буде.

— Одного дня просто побачив, що ти… інша. Перестав помічати промінчики сонця на твоїй шкірі. І радість в усмішці. Часом вона поверталась. Але загалом — ні. Мені просто не хотілось творити. Мені шкода, що це має для тебе таке велике значення. Я кохаю тебе. Кохаю як жінку, яка була моєю музою, але із серця нікуди не пішла. Невже тобі цього мало?

— Знаєш, мені завжди було тепло поряд з тобою. До останнього, — прошепотіла я. Щокою збігла сльоза. — Тепер і ти можеш зігрітись, не відчуваючи при цьому провини переді мною. І не ховаючи полотна так, щоб я неодмінно їх знайшла.

— Аню, не йди, я благаю тебе. Не йди.

Пішла.

За тиждень заболіло так, що вирішила вернутися сама. Але вже не змогла.

Внизу, біля під’їзду, що вів до майстерні Тараса, я побачила його. Оповитого чужими руками. З її устами на його. Біля того її клятого велосипеда. Такого дурнуватого, з кошиком.

Йому знадобився усього тиждень.

Напевне, ми не завжди можемо повернутись. Навіть тоді, коли хочемо цього понад усе. Рано чи пізно сонце сідає і перестає кидати проміння та тіні від завитушок на вікні, вкриваючи ними оголені плечі та руки, усміхнені обличчя. Сонце сідає, і не стає видно вже й одягу на підлозі, і пензликів, які треба помити. Сонце сідає, і любов, гаснучи в грудях одного, іншого перетворює на в’язня болю.

Сонце сідає.

І життя зупиняється на довгу мить.

Мені боліло так, що, здавалось, я помру. Прийшла додому і напилась як чіп, та заснути однаково не могла. Шпурляла книги в бібліотеці об стіни, стелю, вікна. Жбурляла їх ногами, видирала сторінки, відривала палітурки. Кричала так голосно, що, здавалось, мав почути увесь світ. Та ніхто не чув. Чи то сусідів не було вдома, чи то всім було байдуже на покинуту ненормальну. Потім впала серед купи сторінок, що поопадали на підлогу, та дивилась на стелю, яка крутилася вгорі. Видавалось, що за мною тягнуться довгі мотузки, канати, на іншому кінці оповиваючи Його — єдиного, такого жаданого, такого коханого. Такого більше мені не вірного, такого, якому я більше не була потрібна. Такого, що забув мене так швидко!..Тягнуться і рвуться один за одним. Вони рвались і били мене в серце. Так сильно, що воно готове було зупинитись, і так гучно, що ляскіт перекривав мій крик. Бриніло у вухах. Лежала і не могла дихати. Безпомічно хрипіла.

День за днем. Голодна, втомлена. Не хотіла ні їсти, ні спати. Лежала і дивилася в стелю. І кожен подих — натужний, болючий, — розривав тіло та душу на шматки.

Не йдіть. Коли кохаєте — не йдіть. Не залишайте, коли вас просять. Прощайте. Боріться за своє. Не йдіть у надії, що за вами побіжать.

Один раз — можливо. Але усе завершується.

Я хотіла рвати на собі волосся, усвідомлюючи, що сама вчинила це з нами. Сама себе накручувала. Сама придумувала причини бути від нього подалі. Сама завдала нам так багато болю. Та я не мала сили. Канати, що обривались, завдавали нестерпного болю. Та їх було надто багато. Ті, що лишались, викачували з мене все, чим жила.

Не могла повірити, що не кохав. Але чому ж тоді? Та… інша?

Така тепла, сонячна. Невже він справді перестав бачити теплоту в моїх очах? Та як він міг?! А серце, серце моє, що тріпотіло пташечкою від найменшого його подиху на моїй шкірі, найлегшого дотику, найкоротшого погляду… Хіба він його не чув?