Розділ «Частина З Доріан»

Того дня, вже майже вночі, після пікніка, що минув, як у тумані, він відвіз мене додому, а тоді зник на два місяці. За той час якось захистила диплом бакалавра і поступила на заочне в магістратуру — просто так, без бажання чи мети. Знайшла неподалік від дому притулок з покинутими тваринами і взяла чорне кошеня. В той самий час почала бачити дивні-предивні, чарівливі, подекуди жахливі сни, в яких опинялась то на безкрайніх просторах сірих земель, то — на березі нуртуючого моря. Прокидалась від того, як гулко калатало серце, і не могла зрозуміти, чому. І сідала писати.

Зазвичай казки. Трохи моторошні, але сповнені любові.

Я сумувала за Тарасом.

І не знаю, чому, але я страшно сумувала за Артуром. За хлопцем, якого бачила кілька разів у житті, і з яким мене нічого не пов’язувало.

Пізніше я дізналася, що він їздив до батьків, в Австрію, тому так довго був відсутній.

А коли повернувся, то одразу з аеропорту приїхав до мене.

Не знаю, може, якби не листопад, що от-от мав настати і не щемливе почуття безнадії, яке охоплювало мене тієї осені, коли все і скрізь нагадувало те, що втратила, я б його зігнорувала. Але мені було боляче на самоті, я не мала сили встати вранці і лягти ввечері. Попри те, що батько не був у захваті, я іноді працювала волонтером на різних заходах — концертах, форумах. Аби бодай якось розбавити кисіль, на який перетворювалось моє життя.

І тому, коли Артур з’явився в мене на порозі, я просто зробила те, чого він захотів — зібрала речі, взяла кота і переїхала до нього.

У дім, де дивним чином позникали всі Тарасові картини, крім тієї, що висіла в передпокої, і на яку я натрапляла щоразу, як заходила в квартиру. Картина, яку я не хотіла прибирати, але бачити яку було водночас і сумно, і десь аж нестерпно.

Він не займав картину, бо хотів, аби я зуміла побороти своє минуле. Він поважав мене і визнавав за рівну в багатьох питаннях — крім цього. Бо тут я виказала слабкість. Не просила його знімати картину і не наважувалась зробити це сама, але й не могла позбутись холоду та жару, що водночас оповивали серце, при вигляді власного обличчя — такого щасливого вві сні, розслабленого, гарного. З Артуром я була іншою — ще холоднішою, ще свавільнішою і незалежнішою, ніж раніше. Але я не йшла від нього, бо… нам було добре одне з одним. Він був розумним, освіченим і відмінним маніпулятором. Його шарм приваблював мене настільки, що іноді я переставала навіть бути настороженою. Часом я ставала розслабленою. Артур був цікавим та щедрим. Коли ми прозустрічались всього місяць, він подарував мені чорне спортивне «БМВ», і я прийняла подарунок. Просто тому, що авто мені сподобалось. Мала колись одне, теж недешеве — батько подарував невдовзі після купівлі квартири. Я защемила в ньому педаль газу і втопила автівку у Винниківському озері, дізнавшись, що то — стара машина Марини, і коханка просто віддала її мені. Та історія навчила мене не цінувати речі, що викликали огиду, хоч і дарували розкіш.

Я стала окрасою Артурового дому, ходила з ним на прийоми та різні заходи, а часом ми ганяли на байку, гуляли в парку чи на озері. Навесні подорожували Європою. Я була його красою, він — тим, хто не дав мені опустити руки, часом керував мною, а інколи і сам міг скоритись. Вдень він бував спокійним, іноді зовсім небалакучим. Вечорами — цікавим. Він не був невиліковним романтиком, але робив милі подарунки — просто, щоб мені було приємно. Вночі його спокій ставав несподіваною шаленою пристрастю. Він умів вразити і схвилювати.

Артур ніколи не розповідав мені про себе усе, я знала тільки, що значну частину свого життя він провів у Австрії, з батьками, а вищу освіту чомусь вирішив здобувати в Україні, де й керував частиною родинного бізнесу. Він мало розповідав про свою сім’ю: батьки — українці, колишні художники, тепер — бізнесмени. Двоє молодших братів та сестра. Станіслав — племінник його батька. Усе.

Тільки одне в наших стосунках було моєю слабкістю — та картина. Доки вона висіла в передпокої, я часто прокидалась ночами від того, що мені сниться Тарас. Але з часом ці сни минали — натомість у них з’являвся Артур. Він не знімав картину, бо хотів, аби я була вільною. І я ставала такою, та водночас завдяки йому почувалась захищеною. Минали місяці, знову прийшло літо, за ним — осінь. Здавалось — минуло. Перейшло.

Я зняла картину і обернула її до стіни.

А наступного дня Артур влаштував великий прийом. Просто так, без приводу.

Але я знала — це для мене.

Я випила багато шампанського і була весела та розкута, як ніколи. Танцювала і, здається, перебалакала з половиною гостей. Напевне, багато з них здивувались, почувши, що завжди дещо відсторонена і трохи зверхня дівчина їхнього ділового партнера, спонсора чи просто покровителя, уміє так сміятись. Я була одягнена в легку шовкову сукню чорного кольору з глибоким декольте і вирізом на спині. Та сукня спурхувала м’якими лискучими хвильками, коли я робила найменший крок чи оберталась. Мені було легко і добре.

Аж тут я побачила, як до «зали з картинами», як я називала перший поверх, заходять двоє. Він і вона, під руку.

Тарас з тією дівчиною, яку я вперше побачила на його полотнах у день, коли ми розійшлися. Майже рік тому. Та хай коли то було — а в пам’яті її лице лишилось настільки чітким, мовби ми спілкувались роками.

Біль, відчай… страх. Усе давно полишене повернулось в одну мить. Я стиснула келих з шампанським так, що він хіба дивом не розлетівся на друзки.