Розділ «Частина З Доріан»

— Ну гаразд. Просто це зовсім інший рівень замовника, ніж був раніше, і ще там будуть інші поважні люди… мистецтвознавці, художники. З тобою я почуватимусь значно комфортніше.

Я на мить заплющила очі, борючись зі своїми страхами і звичним егоїзмом. А тоді поглянула на Тараса і легенько всміхнулась.

— Яку сукню краще одягти? Чорну чи си…

— Думаю, завтра ми купимо тобі щось нове і гарне. Як компенсація…

— Мені не потрібна компенсація, — почала я сердитись.

Тарас засміявся.

— Гаразд. Я просто хочу побачити тебе в червоному. Так підходить?

— Вже краще, — буркнула я.

Прийом Артур влаштував вдома — у своїй квартирі. Я чомусь думала, що він живе в особняку, але — ні. Він мешкав на верхньому поверсі однієї з новобудов неподалік центру міста. Квартира його була справді величезною, та ще й двоповерховою. Одна зі стін у холі та вітальні була повністю з вікон від підлоги до стелі. За ними відкривався просто неймовірний вид.

Щойно ми з Тарасом зайшли, як я побачила її — себе. Сплячу, раннього ранку, з візерунком від кованої ґратки на круглому вікні, у формі завитушки, що ніжно лягла мені на плече та ключицю, коли сонце кинуло своє проміння у вікно.

— Ого, — видихнув Тарас і поглянув на мене. В його погляді промайнуло щось… припущення? Сумнів?

Чи здогадувався він тоді, чому я не хотіла йти на той прийом?

Біля входу нас зустріла жінка в чорному діловому костюмі з яскраво-червоними устами. Привітно, завчено всміхнулась. За її спиною перебувало багато людей.

— Доброго дня! Назвіть, будь…

— Усе гаразд, Владлене, це одні з моїх найпочесніших гостей! — почувся знайомий голос. До нас вийшов Артур — я тільки зараз зауважила, що він мав десь два метри зросту, оскільки явно вивищувався поміж багатьма гостями. Втім, він був плечистим і струнким, що підкреслював чорний костюм. Який коштував дуже, дуже дорого.

— Тарасе, Анно. Радий, що ви прийшли, — мовив він. Чоловіки потисли одне одному руки, я ж тільки кивнула і усміхнулась, не протягаючи Артурові руки. Досить, минулого разу вистачило.

— Прошу, проходьте. Як справи в митця? Над чим працюєш, Тарасе?

Вони про щось говорили, але я не вслухувалась у розмову. Крокувала під руку з Тарасом, роззираючись довкола. Зауважила, що по периметру величезних вікон зовні розташований відкритий балкон. І не страшно йому тут жити? Це ж просто цукерка для грабіжників — верхній поверх, балкон, житло, сповнене різноманітних творів мистецтва.

— А не страшно, що хтось у вікно залізе? — спитала я, зауваживши на собі цікаві погляди кількох чоловіків та жінок. Гадаю, обличчя з «головної» картини не так і важко впізнати. Хоча червона сукня з глибоким вирізом на всю спину, мабуть, теж привертала увагу. Коли Тарас раптом провів рукою в мене по оголеній спині, вздовж розрізу, я відчула дивовижний трепет у грудях, й усміхнулась.

Я ще й зачіску зробила високу, відкривши цілком шию і плечі. Одягла срібне кольє та довгі сережки без коштовного каміння — аби гармоніювали із значно скромнішим та приємнішим для мене перснем на лівій руці.