Розділ «Частина З Доріан»

Ішла вулицею і відчувала, як важкий тягар наче на коротку мить перестав тиснути мені на плечі, хоч і не зник. Зате якась та тиша, що повсякчас супроводжувала мене останніми тижнями, те відчуження, яке не дозволяло бачити світ довкола, поменшали. До вух увірвались звуки — голоси людей, шум автівок, сміх дітей. Стояв теплий жовтневий день.

І тут я почула дзвін. Обернулась. Дзвонили в церкві неподалік — був ще ранній ранок неділі, люди йшли на службу. Пішла і я.

Просто пішла. Я добре не знала навіть, як молитись, бо робила це хіба в дитинстві з бабусею. Мої батьки вважали себе християнами, але точно не ревними. Ми бували в церкві хіба на Великдень. Я й сповідалась усього один раз — перед першим причастям.

І так страшенно захотіла зробити це зараз, сьогодні, що не боялась навіть навчитись молитов. Я більше узагалі не боялась.

Я йшла до церкви, а потім майже бігла.

Та коли вже була десь на середині вулиці та вже бачила такі потрібні мені куполи, коли звук дзвонів відбивався у голові співом когось високого і натхненного, раптом сталося те, чого не буває в жовтні — гримнув грім і вдарила блискавиця.

І втрапила прямісінько в мене.

Оповила жаром і світлом.

А тоді я розплющила очі. І побачила зорі. І відчула біль.

І опинилася в іншому світі, ставши Стожаром. Та найменш з-поміж усіх заслуговуючи на це.

Прозріла. Безіменний палець на лівій руці раптом запік. Я поглянула на нього — нізвідки, сяючи холодним світлом, обпікаючи шкіру, на пальці з’явився срібний перстеник з невеликим ромбоподібним рубіном.

Я б зарилась пальцями у сніг, аби полегшити біль. Але не могла — на руці все ще сидів чорний орел і незмигно за мною спостерігав. Кров з-під його кігтів, з моєї руки, крапала на сніг.

Серце боліло сильніше за руку.

І водночас з тим, як перстень з’явився в мене на пальці, я відчула, як у лісі неподалік хтось стоїть. Двоє. Чорні згустки енергії, непроникні, потужні, сильні. Стоять і дивляться на мене. Вичікують. Спостерігають.

— Виходьте, — мовила я хрипко, але досить голосно. — Я відчуваю вас. Ви схожі в голові моїй на день, що наче повен сонця та тепла, але ось повіє вітер — і відчуваєш, як близиться буря. Не можеш втекти. І почуваєш безвихідь. Такий день гірший за найтемнішу ніч. Пропащі. Убивці. Виходьте!!! — крикнула.

І вони вийшли з-за дерев. Обоє в чорному, і з душами, сповненими пристрасті, болю, навіть… любові. І пітьми, великої пітьми.

Чоловік, як дві краплі води схожий на Артура.

І жінка — схожа на мене. Лишень блакитноока.