Розділ «Частина З Доріан»

Я згадала, коли Тарас робив начерки до цієї картини — у мене в бібліотеці, де усі книжки стоять на підлозі.

Я знову засміялась.

— Боюсь, не зацікавлена.

— Даремно.

— Аню? Привіт! — до нас хтось підійшов. Стас. Я майже зраділа його з’яві. — Привіт, Стасе!

— О, кого я бачу! — всміхнувся хлопець, а тоді потиснув руку брюнетові з хвостиком.

— Радий зустрітись, брате, — мовив той.

— І я. Коли ти вернувся? Що, Австрія трохи набридла?

— В Австрії немає таких жінок, — кивнув на мене, як виявилося, брат Стаса. Від того, що ці двоє знайомі та ще й родичі, я відчула дискомфорт.

Станіслав ледь всміхнувся.

— Що правда — те правда. Познайомився уже з музою нашого Тараса?

— Узагалі-то, не познайомився, — промовила я сухо.

— Справді. Пробачте за це, — мовив юнак з хвостиком, зовсім не покаянно всміхаючись. — Але я вже почув, як вас звуть. Аня, так?

— Анна, — мовила я прохолодно. Але все ж простягнула йому руку, обтягнуту чорною атласною рукавичкою.

— Артур.

Він взяв мою руку в свою і стиснув. Щось ледве вловиме — наче маловідчутний удар струмом пробіг по шкірі від місця дотику і до ліктя. Не знаю, як, але я втрималась, аби не висмикнути долоню з його пальців. Добре, що рукавичка була довгою — я знала, що волосинки на руці стали дибки, наелектризовані.

Подивилась на Артура наче іншими очима. В голові трохи проясніло. Відчула себе так, як раніше на світських заходах. Впевнено, в своїй тарілці.

Артур нахилився і поцілував мою руку.

Удар струму номер два.

— Прекрасні руки. Чому Тарас їх так мало малює?