Розділ «Частина З Доріан»

Прокинулась я не в гуморі. Мізки нагадували безбарвний кисіль. Якийсь час відчуття були схожими на ті, які панували в моєму серці до того, як я почала згадувати минуле. А тоді все водночас врізалося у голову — минуле, теперішнє, любов до Тараса, осінній Львів, далекі вогники Високого замку, смугасті шалики, гарячий чай, аж раптом — обличчя Тиграна, дуже близько, там, у печері, аура його емоцій, шум Дівчини за темрявою ночі, вогонь.

А ще очі, чорні очі з минулого. І не кохання. Чи таки воно?.. Темрява. Пристрасть, біль у серці. Щось у ритмі танцю. Відблиск свічок на келихах з вином, більше схожим на кров.

Я застогнала, вчепилась руками у волосся, і різко сіла.

— Гей-гей, спокі-і-і-йно!

Хтось присів поряд зі мною. Ніжні руки торкнулися моїх зап’ясть. Либідь.

— Ну чому ти сполошилась?

Я схопилась рукою за горло.

— Либеде, я не можу тут вдихнути. Мені треба вийти.

— Давай вийдемо.

— Ти не зрозуміла! З Павутиння, на поверхню! — крикнула я і поглянула на дівчину. Її очі округлились.

— Стожаре, ти ж знаєш…

— Я не запитуватиму Ждана. Ви знаєте, що я нікуди не подінусь. А з небезпекою я впораюсь.

Я зірвалась на ноги.

Либідь перехопила мене за плечі.

— Стожаре, я принесла твій одяг. Ти лишила його вчора в купальні. Нагорі дуже холодно. Накинь щось, ти ж в простирадлі! Я тебе не стримуватиму, але піду з тобою, добре?

Якусь мить я стояла невдоволена, що мене затримують. Та крізь туман у голові пробився все ж промінець раціональності.

Так швидко я ще в житті не одягалась. Коли все було готово, Либідь ще примусила мене розчесати волосся і перев’язати його стрічкою:

— У Павутинні багато говорять. А з таким розпатланим волоссям ти схожа на божевільну. Хай краще всі думають, що усе гаразд, і вийти ми маємо у справі. Жданові так одразу ж все і скажуть.

— Гаразд.

Доки я причісувалась, Либідь принесла свій теплий плащ. Ми пішли.