Розділ «Частина З Доріан»

Дерево за деревом, всі — як змазані плями, повз мене лишаються позаду. Свіжість і блакитне небо далеко вгорі, до якого мені так важко підняти очі — від цього голова починає боліти ще сильніше.

Я не пам’ятала, як довго бігла. Не пам’ятала, чи відчувала втому. Напевне, що так. Гілки часом шмагали мене по обличчю, руки заніміли від морозу. В якусь мить я скинула плащ — він заважав мені, — і лишила на землі. Побігла далі — у сорочці. Груди розривало від болю та холоду. А я все бігла.

Втікала від себе. Від усього, що наробила, і що страшенною стіною падало тепер на мене. Стіна падала — а я намагалась з-під неї втекти, хоч, мабуть, достеменно і не знала, в який бік мені нестися.

В якусь мить усе злилось перед очима — дерева, небо, голі гілки, земля. Все стало білим — і я майже осліпла від болю. Впала на коліна. Завмерла.

Десь спурхнув птах — я не бачила його, але почула. Простягнула руку, намагаючись подумки його відчути. Не могла. Майже дійшла відчаю — аж тут сильні кігті стиснули моє передпліччя. Зігнула руку так, що птах опинився біля самого мого обличчя. Біля моїх раптом осліплих очей.

— Допоможи. Птаху, допоможи мені.

Він вдарив крильми. Один раз, потім другий. Бив мене по обличчю, аж раптом черконув по очах — і з них потекли сльози. Я заплакала — і закричала. Біль минав. А тоді відчула, що біла пелена з очей спадає — і побачила в себе на руці чорного орла.

А за ним — голову велета, ту саму, біля якої ми з Тиграном зупинялись кілька місяців тому, коли йшли до Павутиння. Очі велета були так само заплющені, величезний ніс, тім’я та надбрівні дуги вкривав сніг. Здавалось, що велет вкрився на зиму.

Я встала на тремтячі ноги. Птах лишався у мене на правій руці. Через те, що я не мала захисної рукавиці, кігті його впинались мені в шкіру і з руки текла кров. Але мені було байдуже.

Я підійшла до голови велета і торкнулась її рукою.

І несподівано ясно відчула, як глибоко в скелі, в давно відмерлій плоті, теплиться життя. Як десь далеко під землею, один раз на годину, або й рідше, — б’ється потужне серце.

Це відчуття видалось мені прекрасним. Я встала на коліна і обіперлась до велета боком.

Я не відчувала холоду.

Я прозріла, хоч, крім птаха й велета, чомусь не могла нічого розгледіти.

Я не відчувала холоду. Тієї зими. Жодного дня.

А навесні Тарас презентував нову виставку. П’ятнадцять великих полотен. На кожному — щось від мене. Рука в мереживній рукавичці на столі. Босі ноги з краєчком сукні. Вигин шиї. Ключиці. Спина. І тільки на одній — обличчя. У студії стояло багато моїх портретів, але на загальний огляд він виставив тільки цей. Найкращий. Де я сплю.

Я навіть не знала, що він його намалював. Це стало для мене сюрпризом — вперше я побачила те полотно за день до виставки, коли Тарас привів мене, щоб першій показати експозицію.

Було багато людей. Усі вітали художника, багато хто підходив до мене — щоб познайомитися з музою. Тарас був трохи п’яний і зайнятий спілкуванням з іншими, а я — немов у тумані. Стояла з келихом шампанського в руці та відчувала, що стала мовби Доріаном Греєм — Тарас узяв так багато моєї душі, щоб заховати у цих полотнах. Чи то я її йому забагато подарувала? Разом з коханням?

Але чи можна подарувати забагато кохання?

Почувалась втомленою. Раділа за Тараса, але водночас прийшла несподівана думка — це вже без мене. Я можу бути музою, дівчиною, натхненням. Але те, як багато людей розглядають щось таке «наше», близьке, майже інтимне, з моїми і його почуттями на полотнах — це занадто. Захотілось додому.