Розділ «Частина З Доріан»

— Давно не зустрічав такої краси і художника, здатного її зобразити.

Я повільно обернулась. Позаду мене стояв чоловік, що був, може, років на чотири за мене старший. Юнак. Високий, широкоплечий. З хвилястим чорним волоссям, зав’язаним у низький хвостик, та чорними очима. В темно-синьому діловому костюмі. Гарний. А ще якийсь такий… З чимось, що приваблює в чоловіках сильніше за вроду. Сила? Харизма? Елегантність?

Гадаю, усього було достатньо.

— Яка з них подобається вам найбільше? — запитав він мене.

— Я не знаю, — чесно призналась я. Він усміхнувся. Його усмішка була гарною.

— Справді? Я б її купив, якби ви сказали, яка саме.

— Усі.

— Тоді я усі й придбаю, — мовив він, стенувши плечима.

— І що ви з ними зробите?

— А що роблять з картинами? Повішу їх у себе в будинку. Не переживайте, я не зроблю з вас ідола. В мене вдома висить багато картин, ці п’ятнадцять матимуть достатньо сусідів.

Я легенько всміхнулась, опустивши на мить голову. Тоді поглянула на чоловіка з-під лоба.

— Це такий ненав’язливий спосіб розповісти, що ви багатий, бо можете скупити усю виставку, і ще й маєте дуже великий будинок, де вона загубиться серед інших творів мистецтва?

— Можливо. Хочете його оглянути?

— Що оглянути?

— Будинок.

Я засміялась і похитала головою.

— Навряд.

— Даремно. Я вас не «клею», красуне. Я просто справді хотів би показати вам свій будинок. Я знаю, що вас би зацікавило багато речей з нього. Наприклад, книги.

— О, справді? Ви думаєте, я люблю читати?

Чоловік мовчки вказав на одне з полотен. Те, з моїми ногами. З босими стопами, що стояли серед книг.