Розділ «Частина З Доріан»

— Він малює достатньо, — сказала я тихо і вивільнила руку з його пальців. А тоді додала, бажаючи його вколоти: — Усе, що хоче намалювати.

Станіслав поглядав то на мене, то на Артура. Я бачила, як він про щось розмірковував. За усе наше з ним знайомство ми так довго, як я оце з його братом, жодного разу не розмовляли.

— А ви рідні брати? — спитала я Станіслава.

— Ні, двоюрідні, — відповів він, усе ще поглядаючи на мене з підозрою.

— Зрозуміло, — мовила я, і сама не знаючи — а що ж це мені тепер «зрозуміло».

Якусь мить ми мовчали. Станіслав стояв насупившись, а Артур мовчки розглядав мене, наче порівнюючи з картинами.

— Я хочу, щоб ця, — вказала я на картину, де моє обличчя було зображене із заплющеними очима, — висіла одразу біля входу у ваш будинок. Як найкраща з картин. Або ж не вішайте жодну з них!

Станіслав поглянув на мене здивовано, а Артур… я не зрозуміла, що було в його погляді. Наче тінь майнула. Якась чорна тінь. Як в очах хижака.

Я не стала з цим розбиратись і попрямувала до Тараса та людей, які все ще юрмилися біля нього із питаннями і побажаннями.

Розділ 5

Сталося щось. Не знаю, чим це пояснити і як назвати. Я так боялася спершу, що Тарас покине мене після того, як ми будемо близькі, чи як намалює бажану картину. Чи коли закінчиться осінь. Або промайне зима.

Усе сталось не так. Він не розлюбив мене і не покинув. Просто після тієї виставки, коли полотна було виставлено на загал, зникла якась часточка між нами — і він не міг сісти мене малювати. Минув місяць, тоді другий — Тарас писав усе, що завгодно: пейзажі, тварин, часом просто небо. Малював на замовлення інших людей. Його картини були гарними, але якимись… технічними. Прекрасною оболонкою без того змісту, який сповнював серію, написану з мене.

Це призвело до спустошеності. Не його — моєї. Я не могла зрозуміти, чому, адже ті роботи не були єдиним, що нас єднало. Ми й далі зустрічались, були щасливими в товаристві одне одного, проводили час з друзями, коли наставали суботні посиденьки, гуляли містом, а сидіти на даху з дня на день ставало все тепліше. Він подарував мені перстень — не обручку, ні. Просто перстень. Срібний, з рубіном. Сказав, що він нагадав йому мене. Наче холодний, але з пристрасним серцем. Тоді я відчула себе щасливою. Але в дні, коли я в його майстерні зіштовхувалася з людьми, яких він малював, я відчувала в душі щось… образу? ревнощі? злість?

Напевне, усе однаковою мірою.

І я перестала до нього приходити. Мені боліло, я не знала, що відбувається зі мною і Тарасом, з його натхненням, винила себе, його, картини, ту кляту виставку. Не хотілося більше мити його пензлики.

Як не хотілось щось вигадувати — і я тиждень не піднімала слухавку. Назбирались сотні пропущених дзвінків та SMS. Перестала відвідувати пари — знала й так, що татові гроші все залагодять, якщо буде треба. Принаймні тут все було, як зазвичай. Боялася зіштовхнутись із Тарасом, або побачити, що він прийшов, у вічко — і виходила з квартири рано-вранці, а поверталась пізно ввечері. Знала, що поводжусь дико, не так, як він заслуговує. Але щось темне, чого раніше не відчувала, нуртувало в серці, рвалось нагору разом з болем. Мене тягло кудись, а я не розуміла — куди? Навіщо? Чому вириває звідти, де було так добре, де я така кохана, така бажана, така — радісна?

Тинялася містом, сиділа у кав’ярнях. Дивилась в одну точку годинами. Хотіла піти до нього, повернутись. Бути нормальною. Хотіла подзвонити.

Кілька разів тягнулась рукою в сумку, по телефон — і розуміла, що лишила мобілку вдома.

Одного разу повернулась додому, вийшла з ліфта — й побачила Тараса. Він сидів на сходах біля входу в мою квартиру. Заснув.

Першим моїм порухом було одразу ж втекти — але не змогла. Стояла і дивилась на нього.