Я стиснула зуби. Ждан правий.
Я встала і поглянула на Тараса. Блідий, аж з лиця спав. Він вже давно не був на межі яву й сну. Майже добу перебував у глибокій непритомності, тільки здригався часом. Його лихоманило дуже сильно, я ще такого не бачила. Тут би антибіотики… Але звідки вони в цьому світі? Я відчувала, що можу його зцілити, але не могла достукатись до потрібного куточка, вивільнити належну силу…
Може, Ждан правий? Потрібно перестати себе жаліти. Годі вагатись. Де мій характер, де крига, коли вона так потрібна? Бо через мою легкодухість може померти людина.
Я схилилась до Тараса і поцілувала в сухі, гарячі уста. Мимоволі накрила рукою те місце на його грудях, де під сорочкою була лисичка.
Він зітхнув. І те зітхання прокотилось моїм тілом, як гаряча хвиля, як щось стрімке, неспинне, невловиме, щось таке, що я вже відчувала, але втратила — давно, багато місяців чи літ тому. Втратила і не думала вже віднайти.
Віднайшла.
Сльозинка впала з моєї вії йому на щоку і від того місця жар у Тарасовому тілі почав спадати. Не через поцілунок — через сльозу. Я заплющила очі та відсунулась від його обличчя на кілька сантиметрів, не бажаючи відходити далі.
Колись така сильна, завжди трохи у фарбі, тепла, а тепер слабка рука торкнулась моєї щоки.
— Привіт, лисичко. Я думав, ти померла.
— Я думала, що вмер ти, — прошепотіла я. Розплющила очі, заморгавши від сліз, що набігали рікою. Тарас дивився на мене своїми зеленуватими очима. В них була втома. І ще щось. Мимоволі вловила світіння довкола його очей — світіння почуттів. Знову злякалась — адже обіцяла собі цього не робити! І з переляку вихопила лише одну ноту з мелодії.
Він скучив.
— Іди сюди.
Хлопець пригорнув мене і я впала в його обійми, знову заплакавши.
Через те, що він живий.
І через те, що саме цього я хотіла понад усе.
Але раптом я відчула, як задихаюсь. Усе це було надто ірреальним. Тарас живий і з ним усе добре — а значить, хвилюватись немає чого.
— Я… Зараз прийде жінка, вона принесе тобі цілющий чай. Випий його, гаразд? А тоді відпочивай. Я прийду пізніше.
Вирвалася з його рук, навіть не зустрівшись із хлопцем поглядом. Пробігла крізь ошелешеного Ждана, вирвалася з кімнати Волі. Бігла тунелями і задихалася від втоми і пережитого.
А потім мало не заснула в купальні. Настільки потребувала відпочинку і так добре почувалась у гарячій воді, що більше ні про що й не мріяла. Втомилась так, що в якусь мить величезна кількість запитань і проблем, які з’явились останнім часом, відійшли на задній план.
Так сталось, що нікого не зустріла дорогою до купелі, ні в самій печері з басейнами. Якийсь час знадобився мені, аби усвідомити причину — зараз ніч. Усі сплять.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Стожар» автора Каторож Я.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина З Доріан“ на сторінці 17. Приємного читання.