Розділ «Частина 2 Мораль»

Ще б пак. Напевне, я видавалась йому божевільною.

— Я… ти… я нежива.

— Що?

— Не жива. Не жила. Я…

— Ми йдемо до Маїни. Хай вона з тобою розбирається, — сказав Всевлад. Його терпець уривався.

— Ні! — крикнула я і вчепилась у нього рукою. — Не до Маїни! Ні!

— А як я можу бути певен, що ти не стрибатимеш знову?

— Можеш. Поцілуй мене.

Я його здивувала. Дійсно здивувала. Але, як це не дивно, я відчувала в ньому потребу. Він не був сірим і виганяв мою сірість.

Я чекала, що він потягне мене до Маїни, що знову вдарить за такі слова, що… що… що хоч перепитає.

А він узяв і поцілував.

Моє серце забилось з такою силою, що, здається, увесь світ запломенів кольорами за мить.

Тоді ми більше не говорили. Після поцілунку Всевлад потягнув мене за передпліччя і не відпускав, доки ми не спустились на перший поверх.

— Вечеря ще триває, — мовив він сухо, відпускаючи мене. — Смачного.

І пішов не озирнувшись.

А я стояла, як дурепа, в коридорі, що вів до їдальні, і не могла зробити й кроку. Не знала, що відчуваю. Образу? Ні, це не була образа.

Це було сум’яття. І якесь дивне полегшення в душі.

Його вже давно не було видно і стихли й так ледь чутні кроки в далині, як я на ватних ногах пішла до їдальні, що вже майже опустіла.

Я взяла їжу і не торкнулась її.

Але випила три кухлі чаю.