Розділ «Частина 1 Забуття»

Я присвиснула.

— Як вони все контролюють?

— Белати?

— Так. Невже їх так багато?

— Насправді багато. Але справа не в цьому. Якщо хвороба вражає ногу, її можна відрізати і решта тіла буде здоровою. Та коли хвороба контролює мозок і серце — від цього нікуди не подінешся. Белати завжди були сильними стратегами і мали відмінну дисципліну. Вони повсякчас у стані бойової готовності. В цьому їхня перевага. У них прекрасна армія.

— Дарвенхардці?

— Ні. Я маю на увазі армію із сервусів, жителів підкорених країн. Одна дитина з кожної сім’ї обов’язково вчиться у військовій школі, а тоді відбуває службу протягом десяти років. Цих солдатів відправляють у віддалені райони, щоб вони не шкодували населення, яке триматимуть в узді.

— І ніхто не перечить цьому порядку? Самі солдати…

— Були випадки, особливо в перше століття після завоювання. У цих вояків просто знищували родини. Або й усі села чи містечка, з яких вони походили. Ти можеш беззаперечно плисти проти течії, якщо тобі немає чого боятись. Але навіть найсміливіший повстанець не переступить через життя своїх рідних. Хоча, звісно, бувають винятки. Правда, Ждане?

Тигран поглянув на чоловіка, що на останніх словах обернувся і подивився на нас важким поглядом:

— Іноді бувають, — погодився він.

— Що з вами обома? — роздратувалась я.

— Давня справа, — холодно мовив Ждан і пішов далі.

Я спохмурніла. Їхні стосунки додавали ложку дьогтю до мого прекрасного настрою.

За весь час нашої мандрівки вони більше ні словом не обмовились. Мимоволі я почала зауважувати дивні емоційні нитки, що пов’язували цих двох, але поки не наважувалась їх розплутувати. Якщо Тигран захоче, то хай сам мені розповість про те, що між ними сталося. Мені здавалось нечесним дізнаватись про все без його згоди.

Втім, я забула про все, почувши шум води, що наближався.

— Вже недалеко, — мовив з усмішкою Тигран.

Ми вийшли на широченну кам’янисту галявину. Посередині її перетинала широка бурхлива ріка. Та навіть не це прикувало мій погляд — метрів за триста праворуч був водоспад, що зривався вниз, стікаючи кам’яним обличчям велета з роззявленим ротом і міцно заплющеними очима. Те обличчя буквально лежало на дні річки, а ніс виступав з води. Я здригнулась.

— Це… це… страшно, — прошепотіла я зупинившись. Тигран усміхнувся і обійняв мене за плечі.

— Я знав, що тобі сподобається.