Розділ «Частина 1 Забуття»

І перевела погляд з Тиграна на воду біля своїх ніг.

Щойно я поглянула на своє відображення, як поряд з моїм лицем у воді впала перша сніжинка.

Дивовижно, але було одне питання, в якому Тигран та Ждан одразу ж дійшли згоди — снігопад треба перечекати в захищеному місці. Не скажу, що зраділа перспективі сидіння у лісі в сутінках, але снігу за годину нападало по коліна, та й вітер здійнявся не на жарт. А тому чоловіки вирішили, що чекати в укритті ми будемо до ранку.

Неподалік Спраглого Мисливця височіли скелі — звичайні, без облич. В одній із них була печера, де ми і заховались від хурделиці — Ждан розпалив вогонь, назбиравши під пишними гілками сосен сухе гілля, а в сумці Тиграна, яку він прихопив із собою, виявились досить непогані хлібці і фляга з чимось ароматним, солодкуватим і, схоже, алкогольним, що дуже тішило після прогулянки на холоді.

Ми сиділи в печерці, освітленій тріскотливим вогнем, і я розглядала своїх супутників. Ждан чомусь викликав у мене в голові слово «варяг», що б воно не означало, — міцний, широкоплечий, вищий за мене на голову. Його світла борода була заплетена в косичку, а карі очі дивились на вихід з печери — наче й спокійно, проте уважно.

Тигран же справді нагадував великого кота — він рухався найтихіше з нас трьох і був навдивовижу граційним у будь-якому русі. Він навіть гілки у вогонь підкидав якимись такими плавними рухами, що я завмирала, спостерігаючи за його руками. Тигран був трохи нижчим і худорлявішим за Ждана, проте я не могла не помітити схожості в їхній енергетиці. Ще один лідер. І якийсь наче розлючений, коли дивиться на іншого.

Щойно помітила це, перевела погляд на вогонь. Не варто…

Жоден з них не поцікавився, чи сподобалось мені моє відображення в річці. Я слухала її шум, що долинав до печери крізь завивання вітру, і розуміла, що не могла б дати однозначної відповіді.

Я була вродлива. Звісно, я не можу бути геть об’єктивною в судженнях про себе, та все ж… Я зустрічала багатьох жінок і дівчат у Павутинні, та й мої подруги були красивими… Либідь взагалі уміла усміхнутись так, що ніби квіти довкола розквітали. До того ж, я повсякчас помічала її схожість із привабливим братом… а Златодара хоч і відштовхувала своєю вродженою агресивністю, але риси обличчя в неї були по-королівському прекрасні — ідеальний овал обличчя, гарненький носик, в міру пухкі уста. І все ж…

Овал мого обличчя був ідеальнішим.

Великі карі очі та чорне, як ніч, пряме волосся. Я аж нахилилась до води, щоб переконатись, чи справді мої вії, як здалося спершу, — довгі та густі, і такі ж чорні, як і волосся, та ідеальні дуги брів. Шкіра — ніжна, без недоліків. Губи — не дуже пухкі, вишневого кольору. На щоках не проступали ямочки від усмішки, але вони були б навіть зайвими. Ніс — прямий, акуратний. Здавалось, на мене з води дивиться не дівчина, а якась загадкова, чарівна русалка.

Але не добра і привітна, а прекрасна і холодна, наче мармурова статуя.

У моєму погляді були тільки сум і холод. Я навіть усміхнулась, аби це змінилось — та губи вигнулись у гарну, неживу усмішку.

Дивилась я на себе недовго.

— Чи допоміг Кришталь Стожарів? Я повсякчас забуваю спитати.

— Я більше не плачу. Спасибі, — мовила я, полегшено зітхнувши. Голос Ждана вивів мене з важких роздумів.

— От і добре. Тигране, вартуєш першим. Я подрімаю кілька годин. Ясно?

— Так, — сказав Тигран.

На відміну від Ждана, я ще зовсім не хотіла спати. Але спина і ноги після мандрівки лісом боліли, тому я вирішила, що лягти не завадить.

Я поміркувала, що на підлозі моїй бідній голові буде холодно, тож поклала її на коліна Тигранові.