Розділ «Частина 1 Забуття»

— Це місце має якусь назву?

— Спраглий Мисливець, — мовив Ждан, а тоді підійшов до якогось каменя і сів, простягнувши перед собою довгі ноги. — Так називається водоспад. А річка називається Дівчиною… Я посиджу тут і попильную. А ви собі йдіть до води, якщо хочете.

Я не стала зволікати і потягла Тиграна вперед.

— Чому саме Дівчина? — спитала я, підходячи до води.

— Бо норовиста і ніжна водночас, я гадаю. Це завжди приваблює в дівчатах, — сказав хлопець з усмішкою. Я не знати чому, зашарілась.

Ми підійшли до води, але я не наважувалась поглянути донизу. Так давно хотіла побачити своє обличчя. Біля берега річка була досить спокійною, і мала можливість себе розгледіти. Та в останню мить завагалась.

— А я норовиста і ніжна?

— Ти? Перше не викликає сумніву.

— А друге?

— Я ще не мав змоги перевірити. Та зараз ти схвильована і я навіть здогадуюсь, чому.

Хлопець раптом взяв мене за руку і лагідно провів пальцями по зап’ястку.

— У цьому немає потреби. Заспокойся.

Я подивилась на нього. Тигранові сірі очі, здавалось, відбивали похмурі небеса. Але дарували тепло, як і завжди. Це було дивовижним у ньому.

— Чому ж я схвильована?

— Бо ти хочеш подивитись на своє відображення, а не наважуєшся. Либідь казала, що ти просила дзеркало. То чому ж ти зараз дивишся будь-куди, а не на воду, де зможеш побачити себе?

— Що, як це нашкодить?

— Як саме?

— Я не знаю, — прошепотіла я.

— То давай подивимось разом.

Якусь мить я ще вагалась, а тоді кивнула.