Розділ «Частина 1 Забуття»

— Я не пам’ятаю, як виглядаю. А тут немає жодної дзеркальної поверхні, — пояснила я. — Я б роздивилась себе у воді, та через тепло вся вода тут парує.

— О, — Либіді, здавалось, така причина не спадала на думку. — Попроси Волю, вона його переконає. Але нагорі може бути небезпечно.

Та прагнення побачити себе здалось мені недостатнім, щоб турбувати Волю. Вона була такою доброю і повсякчас зайнятою то розповідями про давню Патрію, то лікуванням людей, що я якось не наважувалась хвилювати її дрібницями.

Завдяки Волі я познайомилась з багатьма підземними жителями — оскільки повсякчас сиділа в її помешканні, а багато хто приходив туди з певної причини, то я часто перетиналась із новими людьми. Деякі не приховували свого захоплення, побачивши мене, а інші — здивування. В ці миті я розуміла їх — народ все життя живе у вигнанні під землею, а тоді з’являється людина, про яку вони чули ще в казках. І то мав би бути хтось досвідчений, хтось сильний. А не дівчина, яка не пам’ятає свого імені.

— Зазвичай Стожарами народжувались. Пам’ять дитини була чистою і вільною до здобуття знань. Тобі ж хтось передав право бути Стожаром, це — особливий випадок і особлива честь. Тому ти нічого не пам’ятаєш. Аби осягнути знання, якими володіли сотні твоїх попередників, потрібно, щоб твоя свідомість була достатньо сильною і чистою. Всі наші спогади — і щасливі, і погані — наче нитки, якими вишивають по полотну. Зверху на них нічого не накладеш, щоб виглядало добре. Тому твої старі спогади тимчасово заховались. Спочатку почни освоювати знання Стожарів, стань сильною — і тоді зумієш впустити колишню пам’ять, — Воля на все мала пояснення.

— А що, як я назавжди забула, ким була? — питала я в моменти сумніву.

— Але ж ти сама казала, що пам’ятаєш провину. І розмовляла невідомою Тигранові мовою. Твоя пам’ять зовсім поряд. Та не спіши повертати її, доки цілком не будеш впевнена. Доки не зміцнієш і не заспокоїшся. А поки читай книгу.

І я читала. Розбирала кілька слів — і плакала від болю. За тиждень здолала лише першу сторінку. На ній розповідалось, що кожного століття в різний час народжується дев’ять Стожарів. Одні з них вчать інших мудрості, передають свої спогади і знання, тож останній з дев’яти є носієм думок, спостережень та досвіду восьми своїх попередників зі свого століття та ще всіх тих, що були до них. Важка ноша. Але тільки завдяки цьому Стожари мали таку силу і владу, що могли стримувати будь-кого.

— А вони не воювали? Не прагнули бути правителями? З такою силою…

— Ні, — похитала головою Воля.

— Чому?

— Домінувати над іншою істотою прагне тільки той, хто замкнений у власній свідомості, у власних амбіціях. Стожари ловили чужі почуття, біль, страждання, радість і знали причини сліз кожної дитини. Ти не можеш хотіти владарювати над іншими, коли тобі відкриті такі тайни.

Побачивши, що я розгубилась, Воля всміхнулась:

— Ти маєш сама це відчути, щоб зрозуміти.

— А коли я це відчую? Коли дочитаю книгу?

— Думаю, що значно раніше, ніж гадаєш.

— А ти не можеш цього осягнути? Ти ж також маєш певний дар. І Златодара…

— Ми — слабкі відголоски минулого. Носії іскорок сили, що давно згасла на цих землях. Я не можу навіть торкнутись простору, як ти це зробила, не те що змінювати його. Як і Тигран, я не бачу нічого з книги Стожарів.

Тож я читала далі. Не тільки з впертості. І не з жадоби знань.

А тому що почувалась самотньою.