Розділ «Частина 1 Забуття»

Усі мої попередники не були такими. Вони з дитинства були Стожарами, їх виховували ті, хто розумів їх. А я виявилась ніким, людиною без минулого і з туманним майбутнім. Тому читала, катуючи себе, розпитувала Волю — робила усе, щоб стати кимось. Щоб пізнати бодай не себе минулу, та хоч таку, якою стала.

До мене ставились привітно, кілька разів навіть навідувались Радники — так що з часом я запам’ятала імена кожного з них. Правда, головний радник, Ждан, кудись подівся одразу ж після мого приходу в Павутиння, але я чомусь раділа, як не бачила його. Коли розпитувала Тиграна чи Либідь про Раду, то про Ждана вони говорили неохоче. Я не розуміла, чому, та не наполягала.

Мене більше хвилювали дві цілком реальні персональні проблеми — читання книги Стожарів та відстоювання свого «Я». Останнє стосувалось насамперед тих моментів, що я проводила в товаристві Златодари.

Златодара була донькою Радниці Біляни, високої жінки з таким самим чорним волоссям та сірими очима, як і в доньки. Правда, в її косі вже була сивина, а погляд хоч і був чіпким, та не таким злобливим. Кілька разів вона приходила до Волі по снодійне, і ще раз чи два — до мене, щоб запитати, чого я навчилась і як мені життя в Павутинні. Не знаю, як, та я поки стримувала бажання попроситись нагору — постійні сутінки та волога у підземеллі наганяли відчуття, наче не існує ні дня, ні ночі, попри чіткий розпорядок життя в Павутинні, а тому я відчувала щось на зразок туги.

Біляна не виказувала до мене ворожості, на відміну від її доньки. З нашої першої зустрічі, коли я відчула темну хмаринку біля її грудей, Златодара наче відгородилась від мене незримим щитом, так що я не бачила ні хмаринки, ні променів, які, я відчувала, тягнулись від кожної людини, пов’язуючи її з іншими людьми чи предметами. Я іноді помічала ці промені, особливо коли почуття були сильними, — та Воля радила мені не зациклюватись на них. Поки я не хотіла їх бачити, вони не ставали матеріальними. А що роблять матеріальні промені, тобто ті, на які я звернула увагу, я пам’ятала завдяки тонкій смужці рубця від опіку, якого завдала мені злість Златодари до Тиграна.

Дівчина була єдиною ученицею Волі, оскільки лише в них двох на усе Павутиння були певні магічні здібності. Однак вони були цілковитими протилежностями. Златодарі не приносило задоволення вивчення приготування мазей та зілля, лікувальних нашіптувань чи щось подібне. Найчастіше під час занять, коли Воля казала їй щось виконати, Златодара робила усе повільно і без завзяття. Але робила — як я дізналась раніше, в Павутинні мешкали тільки ті, хто був чимось корисним.

А я не була корисною. Я увесь день або читала свою книгу Стожарів, або вчилась чогось у Волі, або розмовляла з її гостями. Та поки що мені просто раділи — і це було тим, за що Златодара палко мене не любила, ба навіть зневажала. Гадаю, вона ще й заздрила, бо попри всі свої амбіції, була значно слабшою за мене. І кожне моє просування, кожне вдале відкриття вона сприймала як особисту образу. Хоч при Волі вона не наважувалась грубіянити, та хіба сліпий не зауважив би між нами напруги. А коли до Волі приходив Тигран, то повітря буквально паленіло від емоцій — не знаю, чим там хлопець її образив, але Златодара не могла навіть приховати злість за своїм щитом — я відчувала червоні згустки, що випромінювало її тіло. Хоч вони були невидимими для інших, та я розуміла, що вони можуть завдати шкоди Тигранові. І несподівано для себе почала вчитись того, про що Воля поки мені не розповідала.

І це було несподіване, неждане і небезпечне знання.

Та воно було неймовірним.

Я здивувалась, коли на сторінці книги Стожарів перед очима раптом з’явився жмут золотистого листя. Втерши сльози, які зазвичай проступали з очей під час втомливого читання, — побачила усміхненого Тиграна. Златодара, що сиділа за сусіднім столом, окинула нас похмурим поглядом.

— Де ти їх взяв? Я думала, нагорі давно дощі, — спитала я радісно, беручи листя до рук і зариваючись у нього обличчям. У ньому були запахи вітру, лісу і свободи.

— В одній долині, де гілля дерев таке високе, що дощ майже не потрапляє на землю. Там збереглось кілька сухих листочків.

— Вони прекрасні.

Я провела пальцем по одному з листочків і на мить він став зеленим. А тоді знову висох. Та від цієї маленької іскринки магічної сили я відчула шалену радість. Це було щось… таке прекрасне. Таке… з ароматом свавілля.

— Ого, у тобі, я бачу, прокидається весняний настрій, — із захватом мовив хлопець.

— Можна мені нагору? Хоч на трішки? — я благально подивилась на нього. Тигран похитав головою.

— Ти ж знаєш, що поки не можна. Ждан ще не повернувся. Ти надто цінна та ще не вмієш захищатись, а нагорі небезпечно.

— Там же наче є ваші вартові, а патрійці в ці ліси не забрідають?

— У лісі найстрашнішу небезпеку несуть аж ніяк не люди, а голодні пізньої осені хижаки. Чим далі на південь, тим місця дикіші. Почекай трошки, вернеться Ждан і ми з ним обговоримо, коли тобі можна буде вийти на прогулянку.

— Ти обговориш щось із Жданом? — пирхнула Златодара. Ми поглянули на неї.