Розділ «Частина 1 Забуття»

— Збирати гриби? — перепитала я.

— Так. Сезон заготівлі ще не завершився. Зима буде довга і важка, цього року холоди настали раніше, ніж звичайно. Ти ще не освоїлась тут, та скоро зрозумієш, що в Павутинні кожен має щось робити, аби всі були в безпеці і не голодні.

Якийсь час ми йшли мовчки, минаючи розгалуження тунелів і я зовсім втратила орієнтацію в цьому дивному місці. Одні ділянки шляху освітлювались яскравіше, а інші були тьмянішими. То тут, то там з тріщинок біля стін виривались хмаринки теплої пари, тунелями ходили люди. Хоча кожен і розглядав мене, та ніхто не намагався заговорити — і я не знала, чи це має мене турбувати, чи ні.

— Про що задумалась?

— Якого кольору в мене очі? — запитала я не подумавши. Тигран якось дивно на мене глянув.

— Що? Я справді не пам’ятаю. Не можу згадати свого обличчя.

— Карі. Я сказав би навіть, що золотисті… — якусь мить він помовчав. — Золотисто-теплі. Як рання осінь.

Слова викликали у мене в душі дивне тепло, мабуть, таке, як він мав на увазі, називаючи мої очі золотисто-теплими. Хотілось запитати ще щось, наприклад, які у мене губи, та я чомусь вирішила, що таке запитання примусить зніяковіти нас обох.

— Дякую, — це було все, на що я спромоглася.

За якийсь час волога і сируватий теплий запах підземелля почав змінюватись і наповнився чимось трав’янистим та міцним. У голові в мене зринув образ відкоркованої пляшки і концентрований винний запах, що навівав думки про терпкий дотик рідини до язика і виноград — дитя сонячного літа, ув’язнене в скляній посудині.

За якусь хвилину тунель розширився і в неясному світлі сфер стало видно велику різнобарвну ширму. Тигран потягнув за мотузочок, на якому висів дзвоник.

— Хто?.. — долинув приглушений вигук.

— Шукач зі Стожаром!

Почулось тупотіння, а тоді ширма різко відсунулась і з’явилось усміхнене обличчя Волі.

— Доброго ранку!

Жінка була одягнена в щось на кшталт білого халата, а на голові красувався вінок із сушеного листя. В голові зринув невиразний образ — «М’ята».

Помітивши, куди спрямований мій погляд. Воля засміялась:

— Тут не всі так ходять, тільки я. М’ята знімає головний біль і допомагає думати. Прошу, заходьте.

Воля, вочевидь, була привілейованою особою — їй виділили аж три кімнати. В тій, у яку ми зайшли, було дуже світло — тут на стінах та стелі було прикріплено зо два десятки сфер, які яскраво освітлювали два довгі столи та десяток полиць. Повсюди стояли якісь пляшки, глечики та миски. В другій із кімнат виднілись полиці та багато сушених рослин, підвішених попід стелею. Вхід до третьої кімнати був завішаний — схоже, там знаходилась спальня.

Зайшовши до кімнати, я відчула стійкий трав’яний дух і ще щось, ледь вловиме. Повітря ніби вібрувало місцями. Я простягнула руку і здивовано відчула, як простір наче загустів. На мить я завагалась, не знаючи, чи варто мені продовжувати свої дії.