Розділ «Частина 1 Забуття»

Не зовсім коректно відштовхнувши Тиграна, я зірвалась на ноги і, хитаючись, кинулась туди, де під розсипом каменів та залишками столу лежало тіло в білій сукні. Я відчувала її біль — тільки біль, ніякої злості, ніякої образи. Златодара важко дихала, а ногу їй придавило столом, на який впало кілька брил зі стелі, де тепер красувалась широка тріщина. Благо, що нас не засипало цілком, адже стеля могла зовсім впасти.

Я впала навколішки біля дівчини і побачила, що сукня на грудях в неї почервоніла від крові.

— Що я наробила?!..

Дівчина хотіла щось сказати, та закашлялась і не змогла. Схоже, я перехопила не лише її емоції — я зранила її фізично.

У паніці я озирнулась на Тиграна — він похитав головою. Був блідий, як смерть.

— Ти нічого не вдієш…

Нічого не вдію? Вмирає людина — людина, яку я поранила, в чиїй смерті я буду винна… Хвилі її болю били мене по обличчю, а кривава пляма на грудях збільшувалась. І знову, як у мить, коли я схопила її емоції та висмикнула назовні, я відчула, що маю робити. А може, це завжди знав Стожар у мені.

Я поклала тремтячу руку на її груди, відчуваючи, як б’є в долоню тепла кров. Але не ці відчуття я шукала. Треба було зцілити її. Та я не могла зробити цього, не відчувши того, що шукала.

Ось він, темний згусток. Десь у неї в серці. Він повсякчас завдавав їй болю, а зараз почав убивати, не дозволяючи серцю нормально качати кров після травми, блокуючи його удари, пожираючи залишки життя.

Заплющивши очі, щоб не бачити крові, я намацала промінчик, чи радше щупальце — чорне, жорстке. Насправді його не було видно, я знала це — та це щупальце існувало, воно вело до згустку, було його частинкою і допомагало мені знайти ваду.

Вкрай обережно я потягла щупальце і відчула, що рука стає кам’яною. Та в цю мить серце Златодари зробило сильніший удар. І це дало мені сили — вхопивши міцно темну нитку, я рвонула її.

І висмикнула з тіла дівчини! Златодара здавлено скрикнула. В моїй руці було щось невелике і криваве.

Я нічого не встигла з ним зробити — бо раптом відчула, що вже не рука кам’яніє, а мої легені перестають впускати повітря. Перед очима потемніло, в грудях пекуче заболіло — а тоді мене огорнула важка пітьма.

Розділ 7

Насправді, коли прокидаєшся, обплутана колючими трояндовими пагонами, — то це не найгірше, що може трапитись у житті. Це вже повірте. Бо з колючок ще можна вирватись, хай з болем, та можна.

А коли ти в полоні у болю, що сковує зсередини, — це зовсім інша справа. Бо із собою завше найважче боротись.

Я поринала в темряву та виринала з неї, одразу опиняючись у пеклі. Спасіння не було — або миті поза свідомістю, в нестямі, або — в лещатах нестерпного болю, що розривав груди. Губи пересохли, я відчувала скрипіння піску на зубах, а ще моє тіло спітніло і було гаряче. Кінчики пальців дивно поколювали і у мареннях чомусь здавалось, що зараз вони розсипляться; це лякало мене десь на задвірках втомленої муками свідомості. А ще то тут, то там я чула або лагідний голос якоїсь жінки, що називала мене донькою, — мабуть, це була моя мати, та я ніяк не могла пригадати її обличчя, — або вкрадливий, звабливий голос якогось чоловіка. І мимоволі я пригадувала його очі — та не більше. Вони були чорними. А потім ставали раптом очима Тиграновими — стурбованими, добрими. І я чула, як він просив мене триматись, але не могла нічого відповісти — язик зводило судомою. А ще я ловила вдалині голос Волі — і те саме прохання. Триматись. Боротись.

І я боролась. Бо хай яким страшним був біль, але темрява лякала більше. Я відчувала, що як піддамся спокусі там лишитись, сховатись від болю — то так воно і станеться, тільки я ніколи вже не повернусь. Просто помру. Терпіла. Здається, що минуло кілька століть, коли, зрештою, темрява почала відступати, а біль перестав бути таким нещадним.

І одного разу я прокинулась, не відчуваючи його більше. Вгорі була сіра кам’яна стеля, десь праворуч сяяло неяскраве світло, а в повітрі витали запахи трав. Я спробувала здійняти руку — та не змогла. Не вистачило сили. Тільки пальці трішки смикнулись — і одразу ж почувся результат.

— Невже отямилась?