Розділ «Частина 1 Забуття»

— А волі?

— Тобі доведеться її відстояти. В Павутинні кожен мусить щось робити, аби заслужити право на захисток та житло. Від тебе захочуть допомоги, — кивнула жінка. — Та попри все, ти не лежиш десь у полі, обвита трояндовими пагонами, тебе не мучать дарвенхардці. Ти тут. Звичайно, Радники вкажуть тобі на це і захочуть чогось взамін. Та перш ніж відмовлятись у своїй гордості, подумай, чи варто… Тигране, закинь голову.

Говорила жінка спокійно і дружелюбно, але вона була права — вже сама думка, що мене хтось захоче використати, викликала почуття спротиву. Але тут я захищена, одягнена і сита. Хіба цього не досить, аби зробити щось, як мене попросять?

— Не противитимусь, якщо не захочуть щось геть неможливе, — мовила я зрештою. Тим часом Воля закрапала Тигранові в очі бірюзову рідину і він затулив обличчя руками без жодного звуку. Його реакція була оманою і наслідком неймовірної сили волі. Не знаю як, та я вловила хвилю болю. Сильного болю.

— Як довго йому болітиме? — спитала я тихо, поглянувши на Волю. Та зітхнула.

— Кілька хвилин. А тоді ще кілька годин він погано бачитиме. Потім зір відновиться і стане нормальним, але не таким досконалим, як у час вилазки.

Я встала і, підійшовши до Тиграна, торкнулась його рук, які він все ще притискав до обличчя. Він зловив мою руку, не розплющуючи очей. Його пальці ледь тремтіли.

— Це ціна, яку платять Шукачі. Все гаразд.

— Я можу якось зняти біль?

— Ще зарано, — мовила Воля, а тоді віднесла флакон назад до сусідньої кімнати. Повернулась вона з товстою книгою. — Давай зараз я розповім, хто ти така.

Воля, вочевидь, вирішила, що раз я встала, то більше не сідатиму, а тому вмостилась на моєму стільці і, поклавши книгу на стіл, розгорнула. Я мимоволі зробила крок уперед.

— Патрія, за межами якої ми перебуваємо, — дуже давня країна. Понад три тисячі років тому її землями ходили велетні та дивовижні звірі. Небом ширяли птахи — величезні, мов скелі. Мабуть, це було таке покоління, коли поряд з велетами жили такі ж величні звірі, а дерева в південних лісах росли такі, що людині знадобилось би декілька днів, щоб видертись на крону. Це були дерева-гори. В Патрії жили створіння-велети. І люди. Люди, не схожі на тих, що мешкають зараз, — ті вміли поважати та не боятись тих, хто був вищим та міцнішим за них. Та навіть найсміливішим потрібна основа для мужності. І основою патрійців були Стожари.

Ті, перед ким схилялись наймогутніші з велетів. Люди, що утримували рівновагу між жителями Патрії. Як не жаль це визнавати, та там, де мешкають різні групи створінь, обов’язково котресь захоче домінувати. Так виникають війни. Стожари утримували велетів та людей на цій межі протягом двох тисяч років.

Воля замовкла і перевела дух. А тоді вказала на першу сторінку книги.

— Прочитай, що тут написано.

Символи були мені невідомі і я певний час не могла достатньо зосередитись, щоб їх зрозуміти. Бо якщо письмена в кімнаті, де я була вчора, були старовинною мовою та доходили до мого розуміння плутаною вервечкою, то текст, написаний в цій книзі, був нещадно древнім. Письмо нагадувало орнамент, в якому знаки складались то в округлі, то в кутасті елементи. Останні під час детального розгляду наче дряпали мене по очах, дивитись було фізично боляче.

Не знаю, яка така надприродна впертість не дозволила мені відвести погляд одразу ж, та я вдивлялась у символи до того часу, як відчула, що з очей покотились сльози.

— «Дев’ять променів», — мовила я, відводячи погляд і витираючи мокрі щоки. — Це все, що я змогла прочитати.

Тигран, що вже розплющив очі і підійшов до нас з Волею, зазираючи мені через плече, здивовано зітхнув.

— Звичайно, я все бачу розпливчасто… та мені здається, що сторінка — чиста.