Розділ «Частина 1 Забуття»

Якусь мить я мовчки дивилась на нього, а тоді перевела погляд на Волю.

— Ти теж нічого на ній не бачиш?

— Не бачу, — похитала головою стара і всміхнулась. — Цю книгу писали Стожари і лише вони зуміють її прочитати.

Я розповім тобі історію коротку і таку, що може повідати стара жінка, яка все життя чекала зустрічі з тобою. Але історію справжню, знання істинні ти можеш здобути тільки сама і з цієї книги, останньої, яка лишилась нам від Стожарів.

Воля простягнула мені руку і я стисла її долоню.

— То розкажіть вашу історію. Бо своєї я не пам’ятаю.

Розділ 6

Воля була жвавою жіночкою, в помешканні якої повсякчас товклися люди, котрі потребували її допомоги. Воля розраджувала, лікувала і допомагала всім, чим могла. Вона була трохи лікаркою, а трохи — зовсім трішечки — чаклункою. Так само, як я вловлювала біль чи інші почуття, я інтуїтивно відчувала доброту, що линула від старої, а тому поряд з нею почувалась захищеною та спокійною.

Воля допомагала мені освоїтись у Павутинні — підземному місті з тунелів та залів, освітлених сферами і подекуди сповнених пари. Як виявилось, тут майже на кожному перехресті були певні позначки, що допомагали орієнтуватись у просторі. І навіть така необізнана людина, як я, швидко вчилась визначати, в яке крило втрапила.

Їдальня в Павутинні була одна, так само, як і купальні. Туалети траплялись частіше — то були невеликі приміщення з дірами в підлозі і десь там далеко внизу струменіла ріка. Коли ти заходив до туалету, то просто засовував за собою завісу і інші знали, що потикатись не слід. Взагалі, відсутність дверей, до яких я звикла (хоч і не знала, коли і де жила раніше), мене дратувала, та з часом я змирилась.

Житлових секторів було чотири і головним для мене було запам’ятати, як втрапити в свій. Наступного ж дня, як я прийшла до Павутиння, мене відселили до окремої кімнати з цілком пристойним матрацом, ковдрами, стільцем і навіть кількома поличками, що для простих жителів Павутиння було розкішшю. Мені дали змінний одяг, але коли я спитала про дзеркало, то Либідь, яка показувала мені нове житло, похитала головою.

— Дзеркал тут немає.

— Ви ніколи не дивитесь на себе? — спитала я розчаровано.

— Коли хочемо, то вибираємось нагору. Там є таке місце… сама побачиш. Краще за будь-яке дзеркало.

— Можна мені піти?

— Треба обговорити це зі Жданом.

— Він головний серед Радників?

— Ці два роки. На початку наступної весни вони або оберуть його знову, або ж буде хтось інший. Такі правила.

Я похнюпилась.

— Це для тебе так важливо?