Розділ «Частина 4 Дарвенхардка»

Між нами встали Белата, Персеполь, Метейський край… кілометри доріг розділяли наше помешкання, а не маленький коридор.

Настав час цілком засвоїти урок, про який ще з самого початку говорив Ярий. Дарвенхардці відчувають. Але уміють відсторонюватись від почуттів, коли ті заважають. Та й чи почуття це, чи просто слід? Як би там не було, пора навчитись гасити пожежу в грудях.

Настав час його відпусти.

Так знову і не заснувши, я ще перед сходом сонця вийшла з будинку, аби не зіштовхнутися з нічною гостею Всевлада. Вирішила не провокувати себе.

Баргове ще спало, у вікнах поки не світились вогники, поснула худоба не ревла ще в стійлах, вимагаючи їжі. На безлюдних вуличках нікого не було, я йшла і розглядала все довкола. Мій зір дозволяв роздивитись усе до найменших дрібниць — похилу хвіртку, дірки в покрівлях, затикані ганчір’ям, сліди котів на засніжених підвіконнях. Село було дуже схожим на те, в якому я виросла. Такі самі хатинки метеїв — невеличкі, напівземлянки, зі солом’яними стріхами. Поміж ними — кілька кращих хатин, деякі навіть двоповерхові. Я здогадалась, що належать вони сервусам, як тим, хто ще на службі, так і тим, хто вернувся з неї в двадцять дев’ять, і отримав від белатів достатньо грошей на нормальний будинок. У цій глушині белатська сім’я була одна — господарева.

На хатинках метеїв я бачила багато знайомих з дитинства речей — від одвірків, вкритих характерною цьому краю різьбою, до великих вінків, сплетених восени, які вішались над вікнами, і покликані були відганяти від домівок все лихе.

Цікаво, ці вінки — то ще патрійський звичай? Якщо й так, то справлялись вони поганенько.

Попереду з’явились ворота з двома башточками пообіч та містком між ними, які я побачила ще з вікна. Баргове було обнесено високою дерев’яною огорожею. Оглядовими майданчиками башт та містка походжало з десяток людей, вдивляючись вдаль. То тут, то там нічну пітьму розсіювало світло смолоскипів.

Один із сервусів помітив мене, коли я саме почала підніматися сходами. За кілька секунд усі, хто був там, виструнчилися в шеренгу.

— Вільно! — мовила я, роздивляючись закутаних у хутра людей. Про себе відмітила, що більшість з них — віку за сорок років. Отож, це ті, хто вирішив служити белатам усе життя. Мигцем кинула оком за загорожу — суцільний білий покрив. Навіть не розрізниш, де дерева. Снігу насипало майже до верхівки огорожі. Ворота виходили на схід — там саме загорався вогник світанку. Небо було безхмарним, повітря — крижаним. — Хто тут головний?

— Вітаємо в Вартовому. Мене звуть Мартином, я командую місцевим загоном сервусів, — мовив один із військових, роблячи крок вперед. Мав років п’ятдесят, коротку сиву бороду і лису голову, яку навіть на морозі не ховав ні під шапку, ні під каптур. Був мого зросту, та значно ширший в плечах. Очі — холодного сірого відтінку, погляд — чіпкий і уважний. Сервус дивився на мене вивчаюче.

Бувалий.

— А мене звуть Ханна. Покажіть мені, Мартине, ваше село і розкажіть про його мешканців. І відведіть до архіву.

— Як накажете, Ханно. Ходімо.

Ми знову спустились донизу. Одразу за воротами в селі був головний майдан, розчищений від снігу. Обстановка тут була звичною для сіл — з одного боку стояли припалі снігом і відтягнені вбік прилавки, за якими в тепліший час продавались продукти і різний крам, який привозили мандрівні купці, а з іншого — поміст, з якого зазвичай виголошували важливі новини чи накази, і де відбувались страти і покарання, для чого на помості завжди були плаха та високий стовп з ланцюгами.

Ми пішли від майдану найширшою вулицею. Я здогадалась, що веде вона до будинку господаря Аццо.

— Я вже познайомилася з вашим господарем, — зауважила я, помітивши, що сервус не з говірких. — Його родина — єдині белати, що мешкають у Барговому?

— Зараз — так, — кивнув Мартин. — Але навесні зазвичай прибувають юнаки і дівчата з Еліту, аби навчитись дечого нового.

Я кивнула. Пройшовши практику в Еліті, я вже знала, що, на відміну від Сколісу, в якому діти метеїв скніли за замкненими ворітьми, школи для белатів не були настільки відстороненими від світу. Їхні учні часом приїжджали в прикордоння, аби навчитись виживати в дикій місцевості, чи, навпаки, могли якийсь час бути помічниками дарвенхардців у містах. Усе залежало від рішень їхніх наставників. Белати мали уміти пристосуватись до життя в будь-яких умовах, і знати свою імперію.

— Наш господар має сина Рабана, що одружений з белаткою, чия вотчина в Бактрії, звуть жінку Золотія. У них двоє дітей — донька Мікана та син Аро. Дружину Аццо звуть Атала. Ось їхній будинок.