Розділ «Частина 4 Дарвенхардка»

«Але ж це не так?» — подумалось мені, та перепитувати я не стала. Не при Аццо. Навряд чи Всевлад приховує (якщо приховує) щось таке, що стосується белатського пана з краю імперії.

— Що ж, був радий знайомству, Ханно. Сподіваюсь, служба в Барговому буде вам у задоволення, — мовив Аццо підводячись.

— Дякую, Аццо.

— А мені пора до справ. То коли вирушаєте, Всевладе?

— За три-чотири дні, як я й сказав, — незворушно нагадав дарвенхардець.

Аццо кивнув і пішов. Маленькі служки, що стояли біля дверей, вклонились йому мало не до землі.

— Залиште нас, — наказала я їм. Коли брат із сестрою пішли надвір і зачинили за собою двері, я нарешті поглянула на Всевлада. Він сидів навпроти мене, розслаблено відкинувшись на спинку стільця.

— Я не знала, що тепер ми будемо служити разом. Як так сталось? І що це за свистки, завдяки яким ти знайшов мене?

— Одразу до справи, — мовив чоловік примружившись. Він змінився. Обличчя стало жорсткішим. Суворішим. Риси трохи загострились, волосся відросло ще більше. На голову він, як я та Ярий, пов’язував шкіряну стрічку. Те, що він мав два метри зросту, вражало, навіть коли Всевлад сидів, зважаючи на його міцну статуру та широкі плечі.

Я, хоч і висока, була значно нижчою за Всевлада, хоч і встигла вже це призабути.

Промовчала. Всевлад ледь зітхнув.

— Гаразд… Ярий подарував мені такий самий свисток, що маєш і ти. Ці свистки створені в парі, і чути свист одне одного можуть лише ті, кому вони належать. На відстані до п’яти-шести кілометрів. Він не розповів тобі?

Я похитала головою.

— Ярий часом служить і за межами Дарвенхарду. Дуже зручно мати таку річ, коли йдеш кудись з іншим дарвенхардцем, і треба зберігати мовчанку. Коли я послав по нового напарника, Ярий, вочевидь…

— Він подарував мені свисток до того. Невже він знав, що ми зустрінемось? — допитувалась я. Якусь мить Всевлад витріщався на мене.

— Ну, тоді Ярий просто розумний мужик. А може… Може, він просто хотів тобі щось подарувати, а без пари той свисток йому і так до одного місця.

Я мимоволі посміхнулась.

— Досить вірогідно.

Відкинула ковдру, встала й, обійшовши стіл, зупинилась перед Всевладом. Він усміхнувся — несподівано щасливо. Суворе, зосереджене лице на мить зникло, ставши на мить таким, як я пам’ятала зі Сколісу. Щось у мене в грудях сильно закололо. Він такий вродливий. Хай і змінився.

— Ну ж бо, підйом, дарвенхардцю. Невже ти забув, що ми маємо привітатись? — я не втрималась і штурхнула його в плече. Він сидів такий зумисне розманіжений, різко почавши валяти дурня після відходу Аццо, що це починало мене злити. Але я відчувала, що рада його присутності, так само, як і він — моїй.