Розділ «Частина 4 Дарвенхардка»

Порядок?!..

Сіла так стрімко, що в очах на секунду потемніло. Роззирнулась, миттєво схопивши лук і наклавши на тятиву стрілу.

Я лежала на ліжку, встеленому хутрами, посеред просторої кімнати, всуціль оббитої деревом. Кімната мала одне вікно, завішане вишитими фіранками, а посередині приміщення висіла мотузка із ширмою, що мала ділити його на дві рівні частини, але зараз була відсунена. В іншій частині кімнати стояли дерев’яна купіль та, ближче до протилежної стіни, — довгий стіл з різноманітним посудом. Над столом на стіні було багато полиць з порошками, мінералами та оберемки сушених трав. Ліворуч від столу — двері. З високої стелі звисало дерев’яне колесо зі свічками, які місцями сильно оплавились, а тому додолу обвисали воскові бурульки. Ліворуч від ліжка був камін, перед ним — розстелено шкуру величезного вовка. Я мимоволі витріщилась на те сіро-біле хутро, вражена його розмірами — близько п’яти метрів від холки до хвоста.

З іншого боку від ліжка знаходились ще одні двері, менші. І — кілька гачків на стіні — на них висіли всі мої торби, привезені з Орієна, та два чорні плащі, дуже схожі між собою — з добротної шкіри, з розкішними хутряними комірами. Один з плащів точно належав мені, інший… теж був дарвенхардським.

Я відкинула хутро і поглянула на своє тіло — мене одягли в звичайну лляну сорочку сірого кольору, в яких зазвичай сплять сільські жінки. Ще й з мережкою біля пелени. Ні на ногах, ні на руках не було й сліду обмороження. Мене врятували, виходили, лишили в теплі, а поряд поклали всі речі, включаючи зброю, аби не хвилювалась.

Я встала і підійшла до вікна — перебувала на другому поверсі. Внизу люди прогортали стежки в заметах, що засипали нешироку вулицю. Будинки навпроти були нижчими — напівземлянками. Їх майже повністю вкривав сніг — селяни метушились, намагаючись вивільнити свої домівки з білої кірки. Сонце заливало село. За дахами я побачила дві кам’яні, але невисокі сторожові башточки — вочевидь, пообіч воріт. Муру чи частоколу з вікна я не розгледіла.

Невже той, хто знайшов мене в заметілі, не лише врятував, а й доправив до кінцевого пункту моєї мандрівки, Вартового?

Втім, доки я не з’ясувала, що тут до чого, зброю опускати не слід. Прислухалась.

Знадвору долітали веселі голосочки дітей, захекані перемовини дорослих, звичні для малих поселень перегуки з однієї вулиці на сусідню; шкряботіння лопат об сніг. Я нечутно підійшла до менших дверей: тиша. Штовхнула їх — за дверима виявилась невелика кімната з кількома книжковими шафами, заставленими вщерть. Не стала вдивлятись в назви книг, зачинила двері, і пішла до наступних. Прислухалась — знизу, з першого поверху, долинали голоси, але надто далеко, аби я могла їх чітко розрізнити.

Прочинила двері й опинилась у неширокому коридорі. Навпроти — ще одні. Торкнулась — зачинені. Ліворуч — шлях до сходів.

Знизу вже чіткіше чувся чоловічий голос:

— З Осерднього надійшли вісті про зникнення чотирьох мисливців. Вочевидь, ви були праві, і цьогоріч вони не відкриватимуть зимову ярмарку.

Я легко збігла дерев’яними східцями і опинилась у просторій вітальні з каміном, так само оббитій деревом. Тільки тут ще стояли дерев’яний стіл, вкритий білосніжною скатертиною, та кілька стільців.

У кімнаті було двоє. Я ще не встигла зорієнтуватись, хто саме, але стрімко, інстинктивно підняла стрілу, покладену на лук, на того, хто говорив (він одразу ж замовк), а тоді — перевела на іншого. Не для того, щоб убити, щоб — перестрахуватись.

Вперлась вістрям своєї стріли в таке саме, розташоване буквально в десяти сантиметрах попереду.

Те чуже вістря було першим, на чому я сфокусувала погляд, наступним виявились спокійні та такі темні, що видавались аж чорними, очі.

— Доброго ранку, Ханно, — мовив Всевлад з легкою усмішкою.

Ми водночас склали зброю.

Я сиділа на кріслі, п’ючи гарячу трав’яну настоянку та загорнувшись у ковдру, яку приніс маленький хлопчик-метей за наказом Всевлада, і слухала господаря Баргового, якого звали Аццо. Того самого, на якого спершу й спрямувала стрілу. Він був високим та дужим, мав сиве волосся і бороду, та розміняв уже, здається, шостий десяток літ. Попри широку усмішку його чіпкі темні очі мені не сподобались.

Але, тим не менш, познайомившись (після того, як я поставила зброю неподалік, сперши до стіни), Аццо сказав, що радий вітати мене в Вартовому і запропонував разом поснідати. Доки я повернулась з другого поверху, де одяглась і привела себе до ладу, Всевлад повісив над вогнем у каміні казанок з водою і накидав туди трав із запасів. Тоді подав мені горня з ароматним напоєм і ковдру. Я просто мовчки кивнула і все прийняла. Майже не дивилась на нього. Його з’ява не вразила мене, але сильно здивувала, і я не хотіла, аби він прочитав це в моєму погляді, а обличчя я мала, як і зазвичай, незворушне. Аццо переводив уважний погляд з мене на Всевлада, і навпаки, а я дивилась старому у вічі.