Розділ «Частина 4 Дарвенхардка»

Всевлад встав. Я простягнула руку і він стис моє передпліччя, а я — його. Відчула поколювання в кінчиках пальців там, де торкнулась чорної сорочки.

Наші голоси злились в унісон:

— Присягаюсь, напарнику, служити Циркуті та тобі віддано і беззаперечно, до перемоги в битві чи смерті.

Така сама присяга, яку я вже дала своєму попередньому напарнику в Орієні, і яка, подібно тій, що прозвучала з моїх уст у Медії в день, коли я стала дарвенхардкою, не мали для мене особливого, тремкого значення. То були просто слова, обов’язкові для вимовляння в певний момент.

Але зі Всевладом… Коли я дивилась на нього і чула, як його голос зливається з моїм, а між руками проскакують незримі, але такі обпікаючі іскри, все було геть по-іншому. Відчувала, наче звуки, які зривалися з подихами, огортали наші передпліччя міцною, нерозривною сіткою. Надто глибокі спогади єднали нас у минулому, аби тепер присяга одне одному видалась просто словами.

Я відчула, що моя рука почала тремтіти — геть неймовірна річ для дарвенхардки. Але враз тремтіння припинилось — Всевлад сильніше стиснув пальці.

— Дякую, що врятував мене, Всевладе, — мовила я тихо і розірвала рукостискання.

Розділ 11

Я дозволила собі відпочити аж до наступного дня. Виспалась, переглянула книжки в кімнатці, що примикала до моєї спальні. Всевлада не було — після сніданку ми трохи ще погомоніли, а тоді він пішов у справах. Мисливці саме йшли перевіряти пастки, і Всевлад хотів піти з ними, щоб у разі чого захистити від вовка. Якщо так і далі піде, в селі не лишиться чоловіків, здатних полювати, а в прикордонні це дуже паскудно. Поля тут не такі щедрі, як ліси.

— Зі мною все гаразд, можу… — почала, було, я, але Всевлад похитав головою.

— Ти ще втомлена і чудово це знаєш. Відпочивай. Я візьму кількох сервусів. Хоча, чесно кажучи, більшість з них готові втратити свідомість при самій думці про вовків.

Отож, він пішов, а я почала чи не вперше в житті байдикувати. Читала, пила гарячий чай, їла те, що двічі принесли служки. Довго сиділа біля вікна, дивлячись на засніжену даль, і вперше за довгий час відчувала себе спокійною. Так, на підвіконні, і заснула.

Вночі прокинулась від ледь чутного сміху, що долинав з-за дверей. За вікном та в кімнаті було темно, хоч в око стрель, та з-під дверей завиднівся хисткий вогник свічки. З коридору долинули легкі жіночі кроки і ще тихіші — ніг у чоботах з підошвами, що майже не видавали звуку при дотику до підлоги. Всевладові. Він повернувся — і не сам.

Кроки стихли, так само, як і сміх, за дверима його кімнати. А я ще кілька хвилин просиділа в тій самій позі, що й до того, а тоді встала і розпалила вогонь у давно загаслому каміні. Лягла на спину на ліжко і дивилась як граються відблиски вогню на стелі.

Звичайно, дарвенхардці часом приводять жінок, це не заборонено. Але я чомусь не думала, що так буде на другий день мого перебування в Вартовому.

А чого я чекала? Що Всевлад розтане, побачивши мене? Він врятував мене, і за це я маю бути йому вдячна. Тепер ми напарники, і треба звикнути до цього. Слід минулого не має заважати теперішньому. Якщо я близько до серця прийматиму те, що він має коханку чи навіть кількох, то просто збожеволію. Дарвенхард же відучив мене хвилюватись через такі речі, то чому ж так раптом сильно запекло в грудях?

«Лишися… Прошу тебе, лишися…»

Хіба не він шепотів ті слова мені? Хіба не він хотів, аби я була його?

А я пішла. Обрала дружбу, як гадала, а потім зрадила і забула і її теж.

До ранку не стулила очей. Згадувала те вікно в Сколісі і як хотіла стрибнути та щоб тіло розбилось, бо душа вже давно була розтрощена на друзки Маїною та іншими викладачами. А Всевлад тоді душу залікував. І от тепер… тепер він радий мене бачити, це видно по ньому. Але ми однаково стали геть чужими. Колись там, біля вікна, він просив мене лишитись, а я пішла. Те, що відбувалось, видавалось трохи нереальним. Я наче поверталась на чотири роки назад у час, коли для щастя було достатньо його погляду, подиху, уст… заходу сонця за вікном на верхньому поверсі Сколісу… і водночас я вже не була тією, що тоді, і Всевлад… мабуть, теж став іншим. І справа не в роках, що минули. Справа в нас. Ми подорослішали. Між нами встало дуже багато, починаючи від Вишени і його руки в мене на шиї, коли її забирали, і закінчуючи тим, що я убивала в облудному шалі невинних, змилосердившись лиш один-єдиний, і, мабуть, останній раз.