Розділ «Частина 4 Дарвенхардка»

— …двадцять дев’ять… трид…

Він не встиг договорити. Я метнула ніж, який тримала в руці. Стрімко, сильно. Точно. Просто йому в горло.

Вчепившись у рукоятку, з-під якої потоком ринула кров, парубок, захлинаючись і божевільно витріщивши очі, зробив кілька кроків назад і впав з мосту в воду.

— ТИ!!! — озирнувся на мене інший, що перед тим безсило слідкував за братом.

— Я. Не. Просила. Більше. Часу, — мовила я, тримаючи його на прицілі. Миті, на яку той відволікся, вистачило, аби я змогла дістати з-за спини лук і покласти на тятиву стрілу. Говорила тремтячим від люті голосом, наголошуючи на кожному слові. — Всього тридцять секунд. Не знав, що не треба жаліти людину, яку зробив своїм ворогом?

Він потягнувся за ножем, але я вистрелила йому в руку.

— Це за підступність. Вам не обов’язково було в мене стріляти.

Я не знала, чому раптом стала такою красномовною. Але відчувала лють. Справжню, чисту. То не був праведний гнів, а — відверте бажання помсти.

То було бажання убити того, хто хотів убити мене.

Він закричав від болю.

— Я б дала тобі шанс зайти першим. І ми б обоє вчились у цій школі. Та я не дозволю людині, яка хотіла мене вбити, спати зі мною під одним дахом.

Я вистрілила знову. І цього разу остаточно.

Його тіло не впало у воду, а лишилось лежати перед розвідним мостом. Я поглянула в той бік, звідки прийшла, — на мості, не б’ючись між собою, а мовчки спостерігаючи, стояло аж шестеро. Вони не наважувались підійти близько.

Зробила крок у бік брами, вставши на розвідний міст зраненою ногою.

Було боляче, але я мусила. Мене ще в першій школі навчили, що треба йти, коли зранений, коли болить, коли нічого не хочеться.

Біжи, убивце, біжи.

Розділ З

Я поворушила пальцями на правій нозі. Чим ще славляться дарвенхардці, попри уміння убивати, — так це майстерністю лікувати. Чим там намастив мою ногу лікар, я достеменно не знала, бо навіть Ільяс не посвячував нас у такі секрети, та рана не боліла, не кровоточила і, здається, одразу ж почала загоюватись під шаром бинтів.

— Ти гарно стріляєш.

Я поглянула на того, хто говорив. Хлопець. Високий, худорлявий, з білявим волоссям, що після трьох днів боротьби за виживання нагадувало радше гніздо, та довгим гострим носом. Його блакитні очі дивились на мене уважно і, здається, весело.